Друга річниця повномасштабного вторгнення Росії до України: спогади біженки з дітьми з Харкова та плани на майбутнє

Українські біженці від розв’язаної Росією війни вдячні Чехії за захист і кажуть, що жахливі спогади переслідують їх і сьогодні, через два роки після повномасштабного вторгнення російських окупантів. Редакторка Чеського радіо Алла Вєтровцова зустрілася з пані Інгою, харків’янкою, яка втекла від бомбардувань із двома дітьми і нині живе і працює в місті Маріанські Лазні, що у західній Чехії. Інга розповідає, що живе сьогоднішнім днем і не може планувати своє майбутнє.

— Пані Інго, наближується друга річниця від початку повномасштабного вторгнення Росії до України. Дуже багато українців знайшло захист у Чехії, коли втікали від російської навали. Як проживали цей період звичайні українські громадяни, матері з маленькими дітьми?

Для мене цей жах триває досі, досі я здригаюся від різких звуків

— Для мене ці два роки пройшли як страшний сон. Весь час здається, що я прокинусь і все це закінчиться, і життя знову повернеться на той момент початку війни.

— Ви прокинулися від звуків вибухів — що ви робили?

— Чесно кажучи, ми з чоловіком прокинулися і не знали, що робити, куди бігти. Я з Харкова, і в нас Північний район, над Салтівкою, тобто це дуже близько до кордону з Росією. Ми весь час бачили, як летять снаряди на Салтівку, бачили, як горять будинки, бензоколонки, а ми живемо на пагорбі, якраз над Салтівкою. Місяць ми ще прожили в Харкові. Для мене цей жах триває досі, досі я здригаюся від різких звуків, тому що там над головою весь час літали снаряди, постійно гриміли постріли. Ми вже почали відмічати відльоти, прильоти, коли від нас стріляють, коли по нас стріляють. На власні очі бачили, як почали збивати літак, як він викидав теплові бомби, тобто обманні бомби. Коли він впав, ми чули вибух від того, що він упав.

— Це був російський літак?

У той період, перший місяць війни, сирен взагалі не було, принаймні у нас. Практично я зовсім не спала весь цей місяць, тому що постійно або я чекала на вибухи, або, коли вони починалися, я хапала дітей і бігла ховати їх в коридорі

— Так, збили російський літак. Кілька разів над нами пролітали російські літаки і бомбили. Коли в наш будинок влучив снаряд, ми залишилися без електрики, без газу, води, і вже тоді мої батьки погодилися виїхати з Харкова, до цього вони не хотіли.

— Бомбосховищ, мабуть, тоді ще не було облаштовано? А як же ви захищалися, коли лунав звук сирени?

— Сирен у Харкові не було дуже довгий час, і досі в цьому немає сенсу: з Бєлгорода ракети до Харкова летять 30 секунд. Спочатку лунають вибухи, а потім вмикаються сирени. У той період, перший місяць війни, сирен взагалі не було, принаймні у нас. Практично я зовсім не спала весь цей місяць, тому що постійно або я чекала на вибухи, або, коли вони починалися, я хапала дітей і бігла ховати їх в коридорі. В мене двоє синів. У той момент, коли почалася війна, було мінус 20 градусів на вулиці. Опалення в нас вимкнулося практично зразу, ми постійно спали вдома в одязі. В той день, коли влучили в наш будинок, це було справжнє пекло. Все навколо нас вибухало, гриміло скло, діти сиділи в коридорі, я молилась, а молодший читав книжку «Чарівник Смарагдового міста».

— Скільки років було вашому молодшому синові на початку повномасштабної війни?

— Молодшому синові було 9 років. Тоді був один з найстрашніших моментів мого життя, коли під час обстрілу влучили в наш будинок. Тоді ми всією сім’єю зібралися в коридорі квартири. Вибухи були зовсім поруч з нами, ми чули, як в сусідніх будинках вилітали шибки, потім почало вилітати скло у нашому будинку, тому що влучили у дах нашого будинку. Це дев’ятиповерховий будинок, а хитало його так, начебто це була дерев’яна хатинка, будинок ходив ходором наче при землетрусі.

— Як ваш молодший син Ілля реагував на це все?

— Слава Богу, мої діти якось спокійно реагували на обстріли, вони не боялися. Ми свій страх намагалися їм не показувати. Вочевидь, нам вдалося налаштувати їх на спокійне сприйняття.

— Зникла вода, електрика, а що з продуктами, магазини працювали?

— Ні, на жаль, від самого початку війни у нас закрилися всі магазини та аптеки, потім почали відкриватися на короткий час, але продуктів у магазинах було обмаль, їх майже не підвозили. Тому що наш мікрорайон у північній частині міста, його дуже обстрілювали і заходили російські диверсійні групи, на нашій зупинці тролейбуса стояв підбитий БТР. Було дуже важко, в магазини стояли величезні черги, купували ті продукти, які були, а не ті, що потрібно. Сусіди, друзі дзвонили один одному, прибігали, казали, що з’явилося м’ясо, а його практично ніякого не було. Займали черги, і люди стояли в них під безперервним свистом снарядів над головою. Було важко і дуже страшно. Для мене вийти на вулицю — кожного разу це був страшенний стрес, тому що не було ніяких бомбосховищ.

— Якби ви зараз захотіли, вам було б куди повертатися?

Для мене повернутися на таку територію дуже страшно

— Наша квартира ціла, принаймні, поки що, тому що зовсім недавно були обстріли нашого району і загинули люди. Багато людей повернулися до Харкова, тому що почали скорочувати допомогу українцям у багатьох країнах, у людей немає можливості жити не в своїй домівці. В нашому будинку близько 70 відсотків квартир вже заселені.

— Ви плануєте повертатися?

— Поки не закінчиться війна, та й Харків дуже близько до кордону, немає можливості сховатися до бомбосховища, просто не вистачить часу. Навіть якщо зараз облаштують бомбосховища, враховуючи близькість до кордону з Росією, відчувати себе безпечно у Харкові, особливо ще й з дітьми, абсолютно неможливо. Лежать снаряди, що не вибухнули, в нас знаходили і касетні снаряди. Спробуйте умовити дітей не брати їх в руки. В лісі розтяжки висять. Для мене повернутися на таку територію дуже страшно.

— Як ви влаштувались тут, у Чехії?

Я боюся щось планувати, я не розумію, коли це закінчиться і як це закінчиться, в якій ситуації опиниться Україна після закінчення війни

— Дякую за допомогу Чехії, звичайно. Нам надали безплатне житло та допомогу на перші 150 днів. За цей час я змогла знайти собі роботу, моєму старшому синові виповнилось 18 років, вже має сплачувати за своє житло, він є студентом Харківського університету. Йому довелося іти працювати, тому що я можу заплатити за житло для себе, а на нього в мене вже не вистачає коштів. Молодший син вчиться у двох школах, українській та в чеській.

— Якби війна закінчилася, ви, можливо, відчуєте себе тут налаштованою залишитися, тим більше, що молодший син у вас вчиться в чеській школі. Чи ви все ж таки будете повертатися?

— Мені важко сказати, тому що мій чоловік в Україні, і можливості виїхати з України зараз у нього немає. Я боюся щось планувати, я не розумію, коли це закінчиться і як це закінчиться, в якій ситуації опиниться Україна після закінчення війни.