Чехів, які не вірять у війну Росії проти України, взяли на цю війну. Вони побачили на власні очі — і все одно не повірили
Щороку 21 серпня Чехія згадує про вторгнення військ Варшавського пакту 1968 року. І коли саме цього дня на екрани вийшов документальний фільм «Велика екскурсія для патріотів» („Velký vlastenecký výlet“, у міжнародному прокаті з англійською назвою “Change My Mind” — «Зміни мою думку»), перед ним показали й документальні кадри того вторгнення. А фільм режисера Робіна Квапіла став результатом поїздки до України групи чеських прихильників Путіна і теорій змови.
— Пане Квапіл, ви зняли документальний фільм про людей, які сумніваються в тому, що в Україні йде війна, які думають, що Путін великий діяч, і які хочуть, щоб нинішня суспільно-політична система в Чехії була ліквідована. Ви знайшли трьох таких людей і поїхали з ними до лінії фронту. Як вам спала на думку ідея такого фільму?
— Коли ви знімаєте документальне кіно, ви опиняєтеся в багатьох різних місцях світу. Коли я працював над одним із моїх недавніх фільмів, я багато прочитав про табір біженців Моріа (на грецькому острові Лесбос — ред.). І ось я сам стою там і знімаю. Я дивився на це місце, відгороджене колючим дротом, у якому було 1200 біженців. І ця картина змінила мене. І я сказав собі: може, було б варто наблизити війну до людей, які ставлять під сумнів необхідність допомоги Україні, запропонувавши їм такі ж відчуття. Я вирішив, що це зробить із ними щось, що можна буде зафіксувати на камеру.
— Як ви обрали трьох героїв фільму? Я чув, ви спершу опублікували оголошення…
— Саме так. Ми опублікували оголошення, що шукаємо підхожих людей. Його оприлюднили в «Блеску» і на сайті Novinky.cz. Відгукнулося понад сто людей. Із них відібрали 60, і потім двадцятьох ми запросили на особисту зустріч. Урешті ми обрали чотирьох — але поїхали тільки з трьома, бо одному з учасників за день до виїзду заборонила їхати дружина.
— Ви також досліджували табір дезінформаторів онлайн. Я чув, що ви знайшли багато фейкових профілів, які брали участь у дискусіях.
— Так, коли ми шукали учасників, ми шукали їх і онлайн. І були здивовані, як багато профілів насправді не є реальними людьми. Кількість була справді велика. Нині їх важче виявити. А раніше фейкові профілі, наприклад, навіть не мали фотографії чи аватара. Відтоді дещо трохи змінилося, але виявити фейкові профілі все ще можливо.
— Ви колись казали, що герої вашого фільму до певної міри взаємозамінні. Хто ці люди, які не вірять у суспільно-політичну систему і довіряють Путіну? Який їхній світогляд?
— Він різний у трьох людей, із якими ми їздили. Один, Іво, справді погруз у пухирі теорій змов. Він активний учасник садового кооперативу, в якому обговорюють такі речі. Можливо, саме такі погляди дали йому можливість краще інтегруватися в цю спільноту. Інша річ у Петри: вона, схоже, отримує інформацію від когось, близького до неї. А Нікола, з іншого боку, вірить, що країна з 1990-х років сплюндрована, що Чехія, в певному сенсі, випалена земля. Він також каже у фільмі, що для нього Путін — єдиний, хто може зупинити ліберальне божевілля Заходу. Тож, як ви сказали, я думаю, що ми б зняли дуже схожий фільм, якби вибір припав на трьох інших людей. І це насправді трохи страшно.
— Ви запропонували обраним людям в Україні, так би мовити, повну програму. Ви їздили з ними близько до лінії фронту, де постійно лунає повітряна тривога. Ви зустрічалися з людьми, які втратили всю свою родину. Ви відвідали масові поховання в Ізюмі, де були знайдені тіла понад 400 цивільних зі слідами тортур. Як ви очікували, що це мало зробити з героями?
— Ми базувалися в Харкові, місті за 30 кілометрів від лінії фронту. Ми їздили на Донбас і також відвідали Ізюм, який побував під російською окупацією. Один із учасників нашої поїздки, кримінолог Петр Пойман, сам брав участь в ексгумації людей, які були закопані там. Герої мали можливість спілкуватися з людьми, цілі родини яких були вбиті російськими бомбами. Таких ситуацій було багато. Ба більше: коли ми знімали, недалеко від нас упала бомба. Ми пішли туди, і троє героїв змогли побачити місце удару і поговорити з мешканцями, які розбирали завали. Так що ці люди зазнали війну так близько, як це було можливо. Коли я потім монтував зняте, я бачив, що вони вели самі з собою інтенсивні внутрішні монологи. Але вони були зовсім інші, ніж те, що вони врешті казали вголос.
— Чим стало перебування там для вас?
— Я все своє життя прожив у середовищі без війни. Тривалий час я думав, що щось таке неможливе в Європі. Перед зйомками я виїхав в ознайомчу поїздку: сів в авто, і через півтора дня я був у Харкові. Я пішов пройтися — погода була чудова, люди відпочивали в парку. І раптом ракета влетіла в будинок. Саме тоді я усвідомив, що те, у що я вірив усе своє життя, — все не так, що зовсім близько, за півтора дня автом від Праги, йде боротьба між двома світами. І один із них, російський, справді дуже жорстокий. Важко в усе це повірити, якщо не пережити це самому. А ще цей інстинктивний страх, що щось може статися з тобою будь-якої хвилі… І тільки коли ти переживеш це сам, ти розумієш, що це дійсно існує. Все це мене особисто змінило. Бо з того часу я бачу, що ця сила справді існує, і вона дуже жорстока. Але ми на Заході, в нашому комфорті, в нашій золотій клітці, забули про це. Я думаю, ми маємо взятися за розум якнайшвидше.
— Чи означає це, що ми маємо готуватися до війни?
— Так, я думаю, так. Сподіваюся, це вже відбувається — наприклад, через посилене озброєння. Бо уявіть лише, суто гіпотетично, що Україна впаде. Чим це закінчиться? Ті російські вояки, які виживуть, підуть далі до Словаччини. Там їх, мабуть, привітають паленкою. А потім вони вже будуть тут. Іще не так давно російські солдати вже були в нашій країні. І Володимир Путін сам каже, що Росія закінчується там, де хоч раз ступив російський солдат. І це стосується й Чехії. Тож не бачу підстав вважати, що цього не станеться знову.
— Ви їздили до України з відносно великою командою з двох десятків людей. Чи важко було там фільмувати?
— Я хотів підійти до всієї справи ретельно з кінематографічної перспективи. Бо я вважаю, що мова репортажу, як і візуальний аспект, діють специфічним чином, до якого багато людей уже має імунітет. Вони роками бачать одне й те саме і вже й не звертають на це уваги. А фільм, із іншого боку, може, на мою думку, викласти оповідь про жахіття війни значно більш промовисто. Це працює краще, і, я думаю, добре спрацювало і в нашому фільмі. І, звичайно, зйомки були надзвичайно вимогливими. Ви ходите з камерою не сам чи вдвох, але з двома десятками людей — із двома операторами, звукотехніками, продюсерською групою. Врешті, на щастя, ніхто не потерпів.
— Коли герої вашого фільму скаржаться на український штамп у паспорті, співають радянський гімн чи твердять, що Путін їх рятує, в той час, як зовсім недалеко падають бомби, ви перебуваєте поруч як більш-менш мовчазний спостерігач. Як часто вам хотілося втрутитися і обговорити щось?
— На початку я дав собі тверду обіцянку не влізати перед камеру. Я хотів дати місце самим героям за ситуації війни. З самого початку я думав, що це найкращий спосіб показати цей майже сюрреалістичний контраст між двома світами. І я думаю, це міркування спрацювало.
— Перед поїздкою ви видали Іву, Ніколі й Петрі невеликі репортажні камери, щоб вони знімали самі. Чому ви так зробили? Бо їхніх кадрів у фільмі не так багато, і я можу уявити, що камера також створює дистанцію між вами і тим, що ви переживаєте.
— Усім трьом було запропоновано використовувати їхні камери для знімання своїх зустрічей із людьми чи інших ситуацій, які вони хотіли зафіксувати. Вони також знімали самі себе, коли ходили Харковом, розмірковуючи і впорядковуючи свої думки. Ми відчували, що важливо побачити світ, так би мовити, очима цих людей, які сприймають речі інакше, ніж ми. На практиці це означало, що ми знімали героїв, як вони знімають щось. У змонтованому фільмі ми збагатили наш матеріал їхніми кадрами. Я думаю, ця комбінація створює ще сильнішу оповідь про ці місця.
— Під час допрем’єрного показу вашого фільму лунало багато сміху. Я мав відчуття, що глядачі сміялися з героїв на екрані. Чи не думаєте ви, що ваш фільм може зробити свій внесок у розкол у суспільстві, що також є метою Росії?
— У фільмі є злам. Він починається як смішне “road movie”, і це добре, — бо потім він поринає в темряву, і це теж доречно. Варто, між іншим, зауважити, що гумор відіграє центральну роль у подіях у самій Україні. Деякі з ситуацій настільки шалені, що якась частка гумору практично життєво важлива для виживання. Бо якщо ви все будете переживати на повну, це буде майже неможливо витримати. А щодо розколу… Крім самого кінця фільму, від якого йде мороз по спині, одне з його послань полягає, мабуть, у тому, що ми маємо навчитися використовувати нашу енергію розумно. І нескінченні дискусії з групою людей, яких неможливо переконати, не мають сенсу. На мою думку, зовсім не соромно блокувати людей у соцмережах чи видаляти їх із друзів, якщо завдяки цьому дискусії там стають менш токсичними і вплив цих людей зменшується. Немає сенсу гайнувати енергію на такі речі — її краще приберегти для позитивних речей.
— Тож чи маємо ми ігнорувати цих людей? Як ми маємо ставитися до них як суспільство? Якщо навіть поїздка до лінії фронту в Україні не переконує їх, що Росія чинить воєнні злочини, що ще може їх переконати?
— Ну, я думаю, ми мали б радше зосередитися на тому, як ми взагалі можемо вижити як суспільство в майбутньому. Ми питаємо себе, як ми маємо обговорювати щось із людьми, яких неможливо переконати. А дехто з них навіть не люди, а якісь мобільні телефони на «фабриках тролів». Звичайно, ми будемо це вирішувати, але Росії зовсім не цікаво, як ми вирішимо цю дискусію. Думаю, ми маємо обрати інші пріоритети з цього огляду.
— Ви казали в одному з інтерв’ю, що всі ваші фільми про боротьбу добра і зла. Хто врешті перемагає?
— Важко сказати. Але зйомки цього фільму показали мені одне: щасливий кінець не настане сам по собі, за нього треба поборотися. Може, це й є відповідь на ваше запитання.
