Як подолати залежність дітей від ґаджетів? Врятуйте Мактупанію: відповідь може дати казка
Українська письменниця Ольга Даниліна у своїй повісті-казці «Врятувати Мактупанію» розповідає історію, в якій троє дітей мають урятувати світ від самотності й байдужості. Авторка завітала до Чехії, де спочатку зустрілася з юними читачами та їхніми батьками в Остраві, а згодом — у Празі. Як читачі сприйняли цю чарівну історію в міській бібліотеці Острави?
Для української громади в Остраві такі зустрічі — рідкість. Але Українському книжковому клубу міста вже вдруге вдалося запросити відому авторку: минулого року свою творчість тут презентувала Галина Вдовиченко, авторка книги «36 і 6 котів». Тому ажіотаж зрозумілий, а зала бібліотеки повна.
Тема, яку Ольга Даниліна порушує у своїй казці, нині особливо актуальна для багатьох батьків: як відволікти дітей від віртуального світу і повернути їх до реального життя. На обговоренні книжки активну участь взяли саме батьки, шукаючи відповіді на це питання.
Діти ж, принаймні на час презентації, відволіклися від ґаджетів і також активно долучилися до дискусії з дорослими. Від маленьких читачів до матерів і бабусь — всі із зацікавленістю слухали розповідь письменниці, обговорювали тему залежності від ґаджетів і важливість читання.
Саме дочки письменниці надихнули її на написання цієї історії, бо Ольга, як і багато сучасних батьків, стикалася з тим самим викликом. Вона пригадує одну з найяскравіших ситуацій, яка й стала поштовхом для книжки.
«Найскладніша ситуація була, коли ми з дітьми їхали в Карпати на Драгобрат, і ми зайшли в купе до наших друзів, і я така щаслива, думаю, ой, це так цікаво їхати в потязі разом, давайте грати в карти, в «Аліас», в «Крокодила», у що-небудь, в «Уно». А ці діти всі були в планшетах, в телефонах, і вони сказали, ну, так, можливо, потім. І так виявилося, що всі сім днів, поки ми були на Драгобраті, ці діти, якщо не каталися на лижах, були в своїх номерах у ґаджетах. І ось тоді я реально злякалася, що може статися, якщо ось так діти не вміють спілкуватися, не вміють дружити, не вміють гратися, розважатися так, як це вміли ми в нашому дитинстві».
Саме цей досвід став поштовхом для створення казкового світу Мактупанії. Тут герої долають різні перешкоди, щоб допомогти жителям країни подолати самотність і повернути радість живого спілкування. А прототипами персонажів стали дочки Ольги, які активно допомагали в створенні книги. Середня дочка Софія навіть стала авторкою ілюстрацій.
«Це спочатку запропонувала одна подруга-француженка, щоб я створида ілюстрації до книжки. Ця ідея була не мамина. І вона шукала ілюстраторку, але вона не могла знайти. І тому ця француженка запропонувала мені. Мені сподобалась ця ідея, але я не була впевнена, чи зможу я намалювати, бо там треба саме персонажів робити. Але я погодилася. Це було важко, бо мама не могла завжди пояснити, що саме вона хоче. І я повинна була сама робити, і сама читати книжку, і в голові собі придумувати ілюстрації. І так, як я собі це надумала, це не подобалось мамі дуже часто. Тому я старалась робити спочатку ескізи. Я по 10 разів могла їх перероблювати. І потім вона вибирала, що саме їй подобається».
Ольга Даниліна підтверджує: з ілюстраціями було не просто.
«У мене чаклун живе в замку, на горі. І коли я була у Франції, в абатстві Мон-Сен-Мішель, воно настільки мене вразило всередині, коли ми піднімалися до самого верху. І я зрозуміла, що саме тут живе мій чаклун. І я кажу: Софіє, мені треба Мон-Сен-Мішель. І вона не зразу змогла. Перший, другий раз я кажу: не той ракурс, не так. Добре, що я трошки сама вміла малювати, і я їй так схематично намалювала. І ось, нарешті — я дуже пишаюся. І я кажу: от саме так я його хотіла. Щоб він такий і трошки страшний, і трошки такий привабливий, і схожий на Мон-Сен-Мішель, який у Нормандії».
Зараз Ольга з дочками живе у Франції — родина переїхала туди після повномасштабного вторгнення. Влітку дівчата відвідали рідну Одесу, де Ольга також презентувала свою казку.
«Мені допомогли організувати дві презентації в Одесі, і з такою вдячністю діти приходили, і ми розмовляли, і я відчула, що тут моє місце, що тут мене чекають, і якщо я як письменниця хочу реалізуватися, то мені хочеться тут бути. І я люблю країну такою, яка вона є, з усіма її недоліками. А середня моя Софія сьогодні сказала: мам, я вже не повернуся, я вже звикла до цих доріг красивих, до людей, до привітних людей, до архітектури у Франції. Я кажу: можливо, так. Але я знаю, що я можу бути корисною в Україні. Я не знаю: як вчителька, як бібліотекарка, як письменниця — я не знаю, ну, я просто хочу повернутися до своїх».
Свою книжку Ольга писала кілька років. Завжди поруч був засновник Українського клубу в Остраві Олександр Мацулевич, який виступав і як консультант, і з підтримкою.
«Авторка, яка зараз у нас в гостях, — це моя землячка. Вона з Одеси. Вона радилася зі мною під час створення цієї книжки. У нас були певні паузи, але цього року вона нарешті закінчила роботу. І коли книжка побачила світ, у нас майже не було сумніву, що одна з презентацій точно відбудеться в Остраві. Нам вдалося зібрати понад 30 людей — нам здається, що від дітей від 5—6 років до матусь і бабусь. Я бачу посмішки, я бачу зацікавленість тією темою, яку ми зачепили. Тему залежності від ґаджетів, тему читання. Мені здається, ми впоралися».
