Українець розвиває віртуальну реальність у Празі
У звичайній міській бібліотеці можна взяти книжку, попрацювати за комп’ютером або прийти на лекцію. А в Празі ще й одягнути окуляри віртуальної реальності, пройтися цифровою копією історичної будівлі бібліотеки, потрапити до віртуальної галереї або навчитися малювати просто у тривимірному просторі. Один із тих, хто розвиває цей напрям у Міській бібліотеці Праги, — українець Тім Воронкін.
Із віртуальною реальністю він почав працювати ще в Україні. Разом із матір’ю, архітекторкою і дизайнеркою Вікторією Лопухіною вони створили сімейну студію ZViT. Вікторія працювала над архітектурою та візуальною частиною, Тім, який ще підлітком почав освоювати VR-технології, — програмуванням і розробкою.
Празька бібліотека згадує їх як творчий сімейний дует, який ще до переїзду мав досвід створення VR-проєктів в Україні. Після переїзду до Чехії ця робота отримала несподіване продовження.
У Міській бібліотеці Праги Воронкін спочатку проводив заняття та майстер-класи з віртуальної реальності. Лише в одному з проєктів понад сто українців уперше спробували створювати малюнки у VR. Серед учасників були і діти, і дорослі. Згодом Тім став адміністратором і спеціалістом із віртуальної реальності бібліотеки.
«Зацікавленість у віртуальній реальності в мене з’явилася ще у 2019 році, коли мені було 14 років. У Києві я взяв участь у VR-хакатоні Frontier, і це в цілому повністю визначило мій подальший шлях. Після хакатону я влаштувався медіатором до галереї сучасного мистецтва, де якраз виставлялися оці роботи після хакатону. І далі все склалося доволі органічно. Я поєднував роботу зі своєю школою, а після завершення виставки залишився там ще працювати на наступний, а може, навіть на декілька років.
З Києва до Праги я переїхав у 2022 році із початку повномасштабної війни. Практично одразу, завдяки якраз зв’язкам української артспільноти, ми отримали ґрант на розробку нового VR-проєкту. Так і з’явився наш проєкт під назвою Bloodbath, присвячений історії про «руський воєнний корабель», про острів Зміїний і так далі. Він якраз був у всіх на слуху в той час. З ним ми їздили на фестиваль Go East до Німеччини, потім ще здобули нагороду на імерсивному фестивалі Renders у Лондоні, та і в цьому презентували його на різних празьких VR-конференціях. Саме так і відбулося моє перше знайомство з чеською професійною спільнотою.
Із Міською бібліотекою в Празі історія вийшла доволі спонтанною. Ми з мамою бачили новину про безкоштовні екскурсії для українців і прийшли подивитися, що пропонує в цілому бібліотека. Іще тоді я помітив, що у них є гарнітура віртуальної реальності. Трохи згодом з’явилася пропозиція проводити воркшопи для українських дітей та підлітків. Ми почали робити заняття, воркшопи з віртуальної реальності, штучного інтелекту, а потім навіть повноцінний курс. Через рік такої співпраці керівництво бібліотеки мені запропонувало таку постійну позицію, тому що якраз у той час їм терміново потрібен був фахівець, який знається на віртуальній реальності, для того, щоб доробити їхній VR-застосунок.
Щодо в цілому адаптації, я це не зовсім сприймав як важку перешкоду, а скоріше як такий дуже серйозний життєвий челендж. Найскладнішим було, мабуть, для мене мовний бар’єр, та й влитися в чеське суспільство, але в цілому робоче середовище та практика спілкування з чехами мені дуже сильно допомогли».
Сьогодні його робота тут значно ширша, ніж просто видати відвідувачеві VR-окуляри. Тім допомагає підтримувати та розвивати бібліотечні VR-проєкти, тестує програми, виправляє технічні помилки, працює з тривимірними моделями і навчає колег користуватися обладнанням.
Один із головних VR-проєктів бібліотеки називається Visiolibrum. Це віртуальна модель центральної будівлі Міської бібліотеки Праги. У ній можна не тільки пройтися приміщеннями, але й пограти у мініігри, пов’язані з історією будівлі, або зайти до віртуальної галереї. За даними самої бібліотеки, за рік її VR-сервісами скористалися близько 2300 людей.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Але найбільш помітною міжнародною роботою, до якої долучився Тім, став проєкт Fragile Home. Це не комп’ютерна гра у звичайному розумінні. Людина одягає окуляри змішаної реальності і бачить навколо себе звичайне помешкання української родини. Спочатку воно мирне й безпечне. Потім простір поступово змінюється, у нього входить війна. І перед глядачем постає те саме питання, яке після початку повномасштабного російського вторгнення поставало перед мільйонами українців: залишатися чи їхати?
Проєкт створили режисери Ондржей Моравець і Вікторія Лопухіна. Тім Воронкін працював над ним як дизайнер і художник, а офіційний сайт Fragile Home називає його 3D-художником та арт-консультантом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
У 2024 році Fragile Home відібрали до програми Venice Immersive Венеційського кінофестивалю. А наступного року проєкт отримав одразу дві нагороди на міжнародному фестивалі анімації в Аннесі: Cristal for the Best VR Work, головну нагороду у категорії VR, та Festivals Connexion Award for a VR Work.
«Історія з проєктом Fragile Home для мене розпочалася наче як після VR-конференції празької ZIP-сцени, де нас помітив чеський режисер Ондржей Моравець, і вони якраз в цей час починали створювати проєкт про події в Україні, а конкретно про те, як почувається український дім на власній шкурі. Оскільки вся команда їхня складалася з чехів та інших іноземців, наша з мамою робота головна була в тому, щоб зробити цей досвід максимально автентичним для українців. Ми допомагали передати відчуття українського дому, консультували щодо культурного контексту. Конкретно мама активно працювала над сценарієм, а я вже ввійшов до технічної команди як 3D-моделіст.
Те, що проєкт є світового рівня, я відчув практично одразу, за рівнем організації та підходом к цілому студії «Брейнз Іммерсів». Але справжній шок і неймовірну радість я відчув тоді, коли дізнався, що проєкт подають на Венеційський кінофестиваль. А подальше визнання і нагороди на фестивалі у Аннесі лише підтвердили, що нам вдалося донести цю важливу історію до світу.
За весь час, поки я працюю з віртуальною реальністю, вже сотні, а то, може, і тисячі людей поринали в імерсивні досвіди саме з моїх рук. Більшість з них — вперше у своєму житті. Тому я, звісно, вже звик до цих вражень, але скажу, що все одно кожного разу дуже приємно бачити оці перші емоції, перші «вау», тому що для людей це завжди просто незабутній досвід. Особливо цікаво спостерігати за реакцією дітей, тому що у них реакція найбільш щира.
Найцікавіше, мабуть, спостерігати за тим, як люди сприймають віртуальну реальність на початку. У багатьох є просто первинне таке уявлення: вони розуміють, що це 3D, але коли беруть у якійсь програмі для 3D-малювання до рук пензель, то зазвичай починають малювати просто перед собою плоску картинку, навіть не здогадуючись, що можна зробити крок убік чи обійти свій малюнок. Але саме для цього я і є — для того, щоб їм пояснювати і показувати, що є простір навколо і що він не обмежений зазвичай. Найбільш за все мене дивує, мабуть, те, з якою швидкістю адаптуються діти.
Варто лише один раз їм показати, що таке об’єм, саме на практиці, на їхньому малюнку, показати базові інструменти, і вже за 10 хвилин вони починають створювати дивовижні тривимірні світи. У них просто немає страху помилитися, і це неймовірно надихає».
Віртуальна реальність усе ще часто асоціюється насамперед із комп’ютерними іграми. Але історія Тіма Воронкіна показує інше її застосування. У празькій бібліотеці VR стає способом навчання і знайомства з мистецтвом.
У Fragile Home ті самі технології допомагають людині буквально опинитися всередині історії про війну, втрату дому і вимушений вибір. А для самого Тіма переїзд до Чехії став не початком професії з нуля, а можливістю розвинути те, чим він займався ще в Україні, і вийти з цими проєктами далеко за межі однієї країни.
«Для мене віртуальна реальність — це насамперед унікальний інструмент та технологія, яка дозволяє занурювати людину в будь-яку ситуацію чи світ, де правила фізики встановлюємо ми самі — розробники. Ця технологія дає змогу пережити досвід, який у реальному житті недоступний або взагалі фізично неможливий. І хоча я зазвичай підходжу з технічної точки зору до цього, я все одно розумію і переконаний в тому, що «сторітелінг» є не менш важливим. Без сильної історії технологія залишається лише оболонкою, а нам потрібно, щоб людина щиро повірила в цю реальність.
Щодо можливостей, які надала Чехія, — я завжди в цілому орієнтувався на глобальний ринок, адже віртуальна реальність — це якраз технологія, яка покликана об'єднувати людей із різних куточків світу, якщо ми кажемо про якісь соціальні експіріенси. Але саме чеська спільнота дала мені цінний професійний нетворкінг і відкрила двері для масштабних колаборацій. На відміну від України, де ця галузь досі розвивалась переважно зусиллями окремих ентузіастів, у Чехії та Європі в цілому віртуальна реальність набагато глибше інтегрована в культурне середовище, інституції та державні проекти і так далі. Це дає стабільний майданчик для розвитку й реалізації сильних ідей».
