Педіатр Олена Павлова: «Лікарям не вистачає фідбеку від пацієнтів»
Олена Павлова — дитячий лікар. Проте її лікарська кар’єра розпочалася із Центру трансплантології празького Інституту клінічної та експериментальної медицини (IKEM). Наразі Олена поєднує роботу у поліклініці з роботою лікаря-педіатра в лікарні.
— Олено, ви сьогодні працюєте лікарем-педіатром у чеській лікарні і також приймаєте юних пацієнтів у поліклініці. На відміну від багатьох, хто вступав у Чехії і навчався тут, закінчивши Карлів університет чи інший медичний виш і чий шлях загалом зрозумілий, ваш шлях був дещо іншим. У Чехію ви приїхали вже дипломованим спеціалістом, але ще без практики.
— Це так. Я приїхала зі свіженьким дипломом медичного інституту, чітко усвідомлюючи, що я хочу в Чехії працювати, але зовсім не розуміючи, як це зробити, куди поткнутися і з чого почати. Мені сказали, що працювати одразу лікарем я, напевно, не зможу, тому що для цього мені потрібно буде скласти кваліфікаційний іспит. Що це за звір, ніхто мені на той момент не пояснив, але сказали, що є можливість залишитись як науковцю, і я обрала цей шлях. До науки я завжди тяжіла, і коли навчалася в інституті, то перебувала у всіх наукових гуртках, які тільки були, бо зовсім не розуміла, яку спеціальність я оберу. Тож участь у науці мене не лякала. Я вступила до Карлового університету на імунологічну програму на факультет природознавства, тому що імунологія не належала на той момент до медицини як такої, не до практичної медицини, а вважалася більшою мірою теоретичною наукою. Проте вже у процесі навчання ми мали багато курсів із клінічної імунології, тому що це був саме момент, коли вона починала займати ключове місце саме у клінічній медицині. Отож, я потрапила до програми PhD у дуже гарне місце — IKEM (Інститут клінічної та експериментальної медицини), куди мене погодилися взяти як наукового співробітника на грант.
Ми визначали сумісність донорських тканин і тканин реципієнтів органів. Ми працювали як для практичної медицини — там є велика трансплантаційна програма, яку ми обслуговували саме як лабораторія, що визначає сумісність тканин. Це відбувалося так: з’являється донор — живий, або нирки, наприклад, пересаджують від мертвих донорів. Наприклад, стається автокатастрофа. Ми чергували і вдень, і вночі. Донора привозять і тримають на апаратах, поки не впевняться в тому, що у нього настала смерть мозку. Після цього починається наша робота, тому що нам привозили від нього матеріал — лімфатичні вузли, ми вилучали з них клітини і далі проводили аналіз сумісності даного конкретного реципієнта, який був першим у листі очікування, за групою крові. Його привозили до центру, здійснювали у нього забір крові, і ми визначали сумісність конкретного донора із конкретним реципієнтом. Якщо сумісність підтверджувалася, відбувалася трансплантація.
Це було дуже цікаво — у чергуванні були напружені моменти. Я завжди думала, що лабораторна робота дуже спокійна, але це були дуже напружені і дуже тривожні моменти, коли вночі привозять матеріал від донора, ти дивишся у мікроскоп, бо такі речі зчитувалися, особливо тоді, не машинно, зараз вже частково застосовується машинне зчитування методом cross match, — і ти зчитуєш, знімаєш слухавку, телефонуєш і повідомляєш, що ці люди справді сумісні, клітини донора вижили у сироватці реципієнта. А операційні зали у нас були просто навпроти через маленький двір. І ось ти бачиш, як у цей самий момент в операційній залі все починає рухатися — ти бачиш, як почали рухатися обидві операційні команди, які працюють із донором і реципієнтом. А далі ти стоїш і чекаєш, бо у ситуаціях, коли донор та орган несумісні, може відбутися відторгнення на операційному столі. Це, звичайно, був кошмар кожного з нас — хоча цього ніколи не сталося за всю історію нашої роботи, але кожен із нас знав, що таке теоретично можливо. І цей момент був дуже важким і напруженим, незважаючи на те, що лабораторна робота мирна і спокійна.
Отже, я закінчила писати свою наукову роботу про різні способи визначення сумісності, антигени, які на це впливають. Я захистила свою наукову роботу, отримала титул PhD і вирішила, що більше я у лабораторії працювати не хочу. Я вирішила, що хочу зовсім в іншу галузь — працювати з людьми. І так вийшло, що я потрапила у педіатрію, бо поки я здійснювала наукову роботу, я мала можливість і достатньо часу, щоб підготуватися до кваліфікаційного іспиту, дізнатися, як це відбувається. Я склала його з першого разу, що мене дуже мотивувало, підтримало в тому, що, напевно, я в медицині щось розумію і знаю. Але в перший же день практичної роботи в лікарні я зрозуміла, що це зовсім не так. Я не шкодую — я вирішила, що хочу працювати з дітьми. Я розумію, пропрацювавши десять років у дитячій медицині, що, напевно, з дорослими в мене не вистачило б ані витримки, ані нервів. Із дорослими працювати значно складніше, і це більш виснажлива і менш вдячна робота. Такий був мій шлях. А далі вже згодом атестація. На щастя, після складання кваліфікаційного іспиту вже немає великої різниці між тим, закінчив ти закордонний інститут чи місцевий. Далі процедура для всіх однакова. Необхідно відпрацювати певну кількість часу у певній лікарні, певній — у сенсі кількості ліжко-місць, кількості та віку дітей, тому що будь-який педіатр має відпрацювати якийсь час у досить великому відділенні педіатрії, обов’язково пройти стажування у відділенні неонатології, пройти місячне стажування у відділенні інтенсивної терапії та реанімації дорослих.
— Наскільки мені відомо, ви поєднуєте дві досить складні речі у своїй роботі. По-перше, ви приймаєте пацієнтів як дільничний лікар, і, по-друге, працюєте ще у лікарні в місті Мост. Як вам вдається це комбінувати, тому що всі ми знаємо, що у чеській системі охорони здоров’я зараз існують значні проблеми у зв’язку з нестачею персоналу, з роботою в додаткові зміни? Як ви справляєтесь?
— Ну як справляюся? Посміхаємось і продовжуємо працювати, продовжуємо щось робити. Насправді, у лікарні я переважно беру чергування в нічні зміни. Я туди тривалий час їздила і на денну роботу, на повну ставку, але, звичайно, це дуже виснажливо. При цьому саме цим місцем, хоча це може комусь здатися дивним, я дуже дорожу. Тому що для мене це місце мого входження у педіатрію. По-друге, це одне з небагатьох місць, де людина може зустрітися з дуже широким спектром захворювань. Справа в тому, що в цілому у медицині, і в педіатрії в тому числі, зараз є тренд на поділ спеціальностей. Припустимо, неонатологічне відділення, яке лікує новонароджених, ніяк не пов’язане з педіатричним відділенням. Тобто якщо ви прийдете, наприклад, у «Мотол» (лікарня в Празі), то неонатологічне відділення буде при пологовому будинку, там же буде неонатологічна інтенсивна терапія. І при цьому люди, які працюють у неонатологічній інтенсивній терапії, дуже рідко переходять, скажімо, у відділення здорових новонароджених, і навпаки. Тобто людина працює за своєю вузькою спеціальністю. А у педіатрію вони практично ніколи не йдуть. Педіатрична інтенсивна терапія — це ще одне відділення, і так далі.
Мост, на мою думку, цим унікальний. Це одне з небагатьох місць, де збереглася ця спільнота. Тобто я під час свого чергування працюю у педіатричній інтенсивній терапії для дітей від нуля до 19 років, я ходжу на пологи, і я працюю зі стабільними недоношеними новонародженими, тобто я роблю обхід і лікую новонароджених, які народилися після 32-го тижня і які перебувають у відносно стабільному стані. Одним словом, це досить широкий спектр проблем, із якими я працюю. Проходячи практику чи працюючи у такому складному відділенні, людина не виходить з форми. Я постійно оновлюю знання, я постійно змушена тримати себе в тонусі для будь-якого віку пацієнтів. Тому що зараз є ця тенденція, що хтось працює конкретно з дітьми від року до 19 років, а робота з новонародженим — це вже інша спеціалізація, або, навпаки, неонатолог, якого трохи лякає діагностика апендициту у семирічної дитини. Але моєму способу мислення ближча ось така широка галузь. Мені дороге те, що я маю можливість бути присутньою і брати участь у всьому, що я можу і новонароджених лікувати, і 19-річного пацієнта в алкогольному чи наркотичному сп’янінні привести до тями. Мені це подобається, і це важливо.
— А ви ніколи не думали про те, щоб відкрити власний кабінет і сидіти собі спокійно й приймати дітей?
— Ну, там теж є свої складнощі. По-перше, робота на дільниці дуже звужує спектр, твої погляди, тому що ти бачиш більш-менш один і той же спектр захворювань, які через тебе проходять. Звичайно, 90 відсотків — це якісь кашлі, якісь банальні речі, хворі вуха і таке інше. Іноді трапляються якісь цікаві діагностичні випадки, але, знову ж таки, ти їх спостерігаєш якраз у той момент, коли ти їх побачив і спробував діагностувати. Іноді буває дуже захопливим, цікавим саме діагностичний процес або хоча б припущення, що з цією дитиною може бути, куди її направити, але дуже не вистачає фідбеку. По суті, коли я бачу щось цікаве і відправляю на діагностику, а потім прошу батьків зателефонувати й сказати, що це було, то якщо все вирішилося добре, 90 відсотків батьків не зателефонує, не повідомить, не скаже. Тож дуже бракує фідбеку, який є, власне, у лікарні. Це і є велика перевага роботи у лікарні: там ти бачиш пацієнта від початку до самого одужання, до діагностики, увесь процес видно, і ти розумієш, що та як. Це має дуже потужну навчальну частину, а на дільниці цього немає. На дільниці що ти знаєш, те ти й знаєш.
