Співачка Маріанна Гавриш: «Брати себе в руки і творити, і робити»
У празькій студії Radio Prague International — співачка, солістка Академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України Маріанна Гавриш.
— Хочеться поговорити про творчість, про спів. Як воно зараз співається та працюється у творчому сенсі?
— Загалом від початку війни був такий підйом творчості, тому що хотілося кричати на весь світ, що робиться у тебе вдома, у твоїй рідній Україні, щоб люди з усього світу, з кожного міста чули і знали про це. Але… Йшов час, і, попри все, надходили новини дуже трагічні, з визволення Бучі, потім у нас було визволення Ізюму, — і коли ти читав це все, ці страхіття, то воно настільки засідало в душу, і, я думаю, не тільки мені, але і багатьом просто нічого не хотілося робити. Взагалі! Ну так, зранку встав, а ввечері ліг спати, а може, і не спиш, читаєш, тому що воно все вкорінювалося, і творчість сама по собі почала згасати. Не було бажання творити, не було бажання виступати, взагалі нічого не хотілося робити.
— Але на початку були ще концерти, саме у Чехії?
— Були, у Чехії були, і тато мій — він зовсім інший, він такий боєць, він буде щось робити.
— Давай тепер скажемо трохи про тата, якщо ти про нього заговорила.
— Він у мене композитор, автор відомих знаних пісень в Україні, таких, як «А липи цвітуть», «На Україну повернусь», «Білий цвіт на калині», «Несу свій хрест», «Заметіль» та багато інших.
— Аби я не помилилася, він заслужений чи народний артист України?
— Народний артист України. І тато готовий був щось робити, і ми пробували організовувати концерти, десь час від часу і виступали, але я все його гальмувала, а тато все одно… І в Брно 3 березня ми мали такий концерт в костелі Святого Йозефа, була також наша консул, пані Анна Прошко. Ми організували концерт у форматі подяки чехам за допомогу українцям, тому та аудиторія, яка зібралася у той вечір, — то була переважно чеська публіка. І дуже приємно, що вони прийшли, зауважили, ознайомилися з українською піснею. Ведучим нашого концерту був провідний історик, екскурсовод у місті Брно, який міг перекладати і не тільки, міг додати щось від себе, так, щоб було зрозуміло саме чехам. Також були українці, і це було так згуртовано, дружньо — те, що нам на сьогоднішній день також потрібно. А взагалі є в мене дуже багато напрацювань творчих, по піснях нових зроблені аранжування, не вистачає тільки того, щоб піти та записати, поїхати додому.
— До України?
— Так. І я вже запланувала це, і знаю: коли приїду — зроблю за лічені дні, тому що в мене буде натхнення, я буду бачити Україну, дихати повітрям України, і дуже хочеться залишитися у своєму дорогому, рідному серцю Києві.
— Розкажи, як це бути співачкою, вже не можна сказати «на чужині», тому що Чехія стала домом для багатьох українців. Як бути у Чехії співачкою, які можливості? Які труднощі?
— Насамперед треба зрозуміти їхню музику, їхню творчість, слухати їхніх артистів, або ходити на їхні концерти і думати, що тобі робити. Чесно скажу, мені подобається їхня творчість. Слухаю чеське радіо, слухаю ці всі пісні, вони цікаві.
— А можеш відмітити когось, чи ти не знаєш конкретно?
— Я зараз не згадаю. Є один популярний, відомий дуже тут в Чехії виконавець, який зараз топовий, я зараз у цю секунду не згадаю. Мені дуже подобаються із старших артистів також співаки, Карел Ґотт особливо. Його пісні звучать цілими днями на різних радіостанціях, і це дуже тішить. Тому що в Україні, на жаль, на FM ти не почуєш Василя Зінкевича, ти не почуєш Назарія Яремчука чи Дмитра Гнатюка, тому що вони старші, вони не модні, не топові, а в Чехії є повага до артистів. І взагалі що скажу: бути співачкою на чужині — треба просто це хотіти, а, можливо, я не так того дуже прагну, а більше живу поверненням додому. І після такого затишшя, притаманного нормальній людській психіці, коли інформація впливає дуже печально, я буду відроджуватися.
— Свою творчість?
— Себе в собі, свою творчість. Уже пора це робити, тому що я слабка, як багато людей, і мене ранило — ці всі новини ранять і досі. Я переживаю ту кожну історію і уявляю, який це біль є для кожного, коли ракета падає на будинок і скільки там жертв, і скільки трагічних історій з кожної квартири. Про це неможливо не думати. Коли ти в цьому, ти не помічаєш, як проходить твоє життя, ти думаєш: навіщо мені йти у театр, навіщо мені дивитися те кіно чи сьогодні зробити якісь гарний вечір для себе, коли хтось у цей час страждає. Хоча це також неправильно. Ми намагаємося, як усі українці, в яких є наш спільний біль, бути солідарними з тими, кому важко.
— Що ти можеш побажати зараз, спираючись на свій досвід, усім творчим людям, які перебувають у Чехії і, можливо, мають таку ж саму проблему — вони не можуть знайти мотивацію для того, аби співати, їм здається, що це недоречно, як і тобі?
— Я насамперед побажаю все ж таки брати себе в руки і творити, і робити. Починати з найменшого.
