«Українська кухня недооцінена»: у Празі відкрився другий заклад «Солоха»
У Празі-2 (Виногради) на вулиці Яна Масарика, 36 (Jana Masaryka, 36) відкрилося друге бістро української кухні «Солоха». Перше вже довгий час успішно працює на вулиці Панській, 1 (Panská, 1) у Празі-1 (Нове Місто). Офіційне відкриття другого закладу через літні відпустки планується у вересні, але вже зараз вас там смачно нагодують улюбленими стравами. У меню є борщ, окрошка, вареники, голубці, котлети, відбивні і багато чого іншого. А серед напоїв, якими ви зможете насолодитися, є навіть напій з акацією. Ми не стрималися і завітали до закладу, аби познайомитися з його інтер’єром, меню та його засновницею Світланою Коноваловою. Жінка, не маючи грошей, але маючи мрію та неймовірне бажання, відкрила бістро у чужій країні та знайшла однодумців.
— Рада завітати до вашого закладу! Розкажіть, будь ласка, історію «Солохи» у Празі.
— Історія «Солохи» дуже цікава — я не знаю, яку історію розповісти?
— Цікаво дізнатися і вашу. Ви потрапили до Чехії після початку повномасштабного вторгнення?
— Після початку, так. І я довго не могла знайти роботу за фахом, я економіст-фінансист, і я дуже довго шукала і дивилася посади, які мене цікавили. Потім вже знижувала-знижувала планку і дійшла до того, що я вже розглядала якісь посади, які пропонують студентам. Але нічого не давали, бо не було знання нормального мови, і для чехів я була не зрозуміла, тобто маю хорошу кваліфікацію, але не знаю мови. І тоді я подумала, чим би я хотіла займатися, і давно вже була мрія створити власний гастропроєкт. До того ж я мала експертизу в цьому, тому що я працювала у великих гастрокомпаніях в Україні як топменеджер. І я знала, як це налаштовано зсередини, які є нюанси, і все таке інше. Я відчувала чітко, я відчувала це в повітрі, що треба робити українську кухню, бо українська кухня недооцінена і про неї нічого не знають. Вона така, що вона повноцінна, в ній є багато страв. Це потенційна така кухня, яка може стати такою ж відомою, як італійська кухня. Я розуміла, що це буде тренд і що зараз умови складаються таким чином, що як би не було це прикро, але ця війна дала поштовх розвитку української культури, і треба робити це зараз. В мене не було грошей, коли я приїхала, в мене були якісь заощадження, але цих заощаджень вистачило, аби орендувати квартиру на якісь потреби, тому що я приїхала з дітьми з однією валізою і треба було все купляти.
— А звідки ви приїхали?
— Я приїхала з Києва, я не планувала. Для мене еміграція — найстрашніше, що може відбутися з людиною у середньому віці, тому що ти вже не такий мобільний і не можеш підлаштуватися під обставини, і при цьому немає ресурсу, щоб приїхати і жити комфортно, і мовний також бар’єр. Для мене це був шок, але я така енергійна і розуміла, що щось треба робити. Я почала шукати інвесторів, я почала ходити по знайомих, які приїхали. Я знала, що вони приїхали з грошима і що, може, їх це зацікавить. Я зробила бізнес-проєкт, я розповідала, зробила презентації, але ніхто не хотів цим займатися, тому що якось незрозуміло: українська кухня, тут такого не буде, вони не зрозуміють…
— Але ж у Празі є ресторани української кухні.
— Коли я це починала, «The Boršč» тільки починався. Знаєте, як було? Українські страви були у багатьох закладах, але вони не афішувалиcя, що це українське, і мені хотілося це змінити. Мені хотілося про це кричати та трубити, що це саме українська кухня, що у нас є і таке, і таке, воно смачне, і не тільки борщ — що у нас є і крученики, і сирники, і голубці, і багато-багато чого.
— Наскільки я розумію, то ви на українську аудиторію не орієнтувалися? Ви хотіли, аби українську кухню відкрили для себе чехи та гості країни?
— Ідея полягала в тому, аби дати скуштувати європейцям українську кухню і щоб вона для них була не якоюсь екзотичною кухнею, а щоб це була зрозуміла кухня на кожен день. Тому що українська кухня така, яку можна куштувати кожен день, і це буде нормально для організму, бо це нормальні продукти, гарно приготовані. Це кухня дуже різноманітна, і її можна куштувати кожен день. Так, я орієнтувалася на чеську та європейську аудиторію. Але жоден з інвесторів не зрозумів цю ідею. З кимось ми пройшли якийсь невеличкий шлях, їздили в Україну на навчання. Ми починали дивитися приміщення, але нормального конекту не було, коли мені давали гроші для старту. Я не засмутилася, я була дуже наповнена і подумала, що зроблю без грошей, і я просто дивилася приміщення з величезними відступними, і я їздила, роздивлялася і думала, що коли в мене буде конкретна пропозиція, то і знайдуться на це гроші. І якось так вийшло, що в одному з чатів, це просто якась магія, бо у невеличкому чаті на сто людей, в якому я була зареєстрована, і там написала жіночка, наша українка, яка давно в Чехії. Вона написала, що має ресторан в центрі і вже не має сил цим займатися, може, комусь було б цікаво. Я одразу їй написала, і ми зустрілися наступного дня і вона віддала мені ключі. Це була точка, яка не працювала певний час, і вона її викупила і нею займалася. Потім був ковід і в неї були якісь труднощі, і після цього цю точку орендували, і вона не була успішною. З’їхав той орендар, і вона просто стояла, і жінка хотіла дати можливість тому, хто горить тією справою, для того, щоб їй не платити за оренду і щоб з цього щось вийшло. Вона з Західної України, дуже класна людина, Валя, ми з нею товаришуємо і маємо у планах відкрити ще один спільний ресторан. Валя була дуже рада, що буде саме українська кухня, і не була проти зміни назви та інтер’єру, вона дала повну свободу дій. Ось таким чином і розпочався бізнес. Грошей було обмаль, я позичила у всіх, кого знала. І після цього, як я взяла ключі, цього ж місяця ми відкрилися. В нас не було ні меню, ні вивіски — нічого. Ми купили продукти, купили техніку, яка там була необхідна вкрай, і почали продавати. До того ж меню було строго кафе, яке було, і потроху ми почали все змінювати. Спочатку це називалося «So Pasta», як і заклад до того. Але ми зрозуміли, що якось щось не те, пасту не дуже купують — купують котлети, відбивні, щось таке. І тому ми стали потрохи додавати чеських страв і дивитися, що з цього вийде, і з’ясувалося, що людям подобається, вони купують, їм смачно. Ми потрохи заміняли страви і прийшли до того, що в нас вже все меню було українське, і через кілька місяців стали думати, як назвати. Ми не хотіли змінювати логотип, бо до нього люди звикли, «So Pasti» було вісім чи десять років. Люди знали, як вона виглядає, і тому ми доробили, що там може збігатися. Нас тоді було троє — я і ще дві жіночки кухарки.
— До речі, якраз хотіла запитати про команду, бо гроші можна позичити, а де позичити гарну команду?
— Знаєте — це найголовніше. Мені дуже пощастило з людьми, бо нас все більше і більше стає, але основні дівчата, які були, — вони так всі і є, три кухарки. Спочатку одна прийшла, потім друга, і всі працюють. І ми з ними почали думати, яка там назва, а потім якось ця «Солоха» прийшла, і коли ми це придумали, всі були просто в захваті, тому що кожна відчуває, що це вона Солоха. Всі жінки, які працюють, — вони всі біженки, вони всі з України, у кожної своя історія. Всі приблизно однакового віку, «сорок плюс», і кожна зі своєю харизмою, хитрістю. Кожна господиня, і якщо ви запитаєте, хто з них краща Солоха, кожна скаже, що це вона.
— Чи слідкуєте ви за тим, як розвиваються українські ресторани у Празі? Можливо, якісь нюанси, які підгледіли у конкурентів, хотіли б втілити у своєму закладі?
— Я вважаю, що ринок нерозвинений, що дуже великий потенціал. Українців в Чехії 500 тисяч, а українських ресторанів — раз, два, три, чотири, п’ять. Я всіх знаю, ми з усіма товаришуємо. У нас навіть є загальний чат, і ми там підтримуємо один одного, якщо щось потрібно — від каструлі до офіціантів. І я вважаю, що це нормально, бо поки що такої конкретної конкуренції немає, бо нас дуже мало, і поки на цьому ринку не тісно.
Українське бістро «Солоха» в соцмережах:
І смачні кадри на нашій сторінці в інстаґрамі.
«Солоха» на Яна Масарика:
«Солоха» на Панській:
