Українські діти в Чехії малюють мир
У неділю, 21 травня, на Скалці, відомому паломницькому місці приблизно за 30 кілометрів від Праги, відбувся вернісаж робіт Творчої студії малюнку і живопису, де весь навчальний рік займалися діти українських біженців. Студія працює в Міському культурному центрі міста Мнішек-под-Брди. На малюнках — мирне життя, зміна пір року, соняшники, тюльпани й домашні улюбленці, а також морська тематика, бо дається взнаки туга за морем, за рідним домом.
На виставці, що складається приблизно з 50 робіт, представлені малюнки п’ятнадцяти дітей українських біженців (наймолодшому 6 років), які залишили свою батьківщину через російську агресію. Виставка відкрита з вівторка по неділю до 31 травня (і, можливо, її продовжать) у будівлі колишнього скалецького монастиря, і вона є жестом подяки вимушених переселенців за привітне прийняття у Мнішеці.
Крім українських дітей, гурток відвідує і чеський учень — він відкритий для всіх, кому хочеться спробувати себе в малюнку. А на виставці представлені й роботи дорослих авторів із України, Наталії Богун і Катерини Сабадаш.
«Мене це навіть спочатку трохи дивувало — посмішки, всі вітаються»
Викладачка малювання Наталія Богун приїхала до Чехії із Запоріжжя в березні минулого року, як і тисячі її співвітчизників, яким довелося залишити батьківщину через повномасштабну війну. І Чехія, як признається Наталія, — «перший її досвід відвідування Європи».
При знайомстві з Прагою її як художницю та архітектора найбільше вразив Празький Град, а за межами столиці, де вони з сином Іваном живуть уже понад рік, — доброзичливість і привітні обличчя місцевих мешканців. Вдома в Запоріжжі, де досі лунають вибухи, залишилися батьки.
Нині Наталія живе в Римані, одній із частин Мнішека-под-Брди, і з вересня 2022 року двічі на тиждень веде гурток у місті. За чиєю ініціативою він виник?
Тут у нас багато українських сімей і дітей, і треба було організувати їм дозвілля
— Ініціатива була моя, а точніше, спочатку був запит від батьків, бо тут у нас багато українських сімей і дітей, і треба було організувати їм якесь дозвілля. А через те, що я маю такий досвід — я викладач, багато років працювала в палаці культури, вела студії малювання, — то ця ідея набула своєї форми. Ми звернулися по допомогу до місцевої адміністрації, і нас підтримали. Я допомагаю дітям засвоїти образотворче мистецтво, живопис, малюнок. Ми досліджуємо різні теми в графіці й живопису, так, щоб їм було цікаво. У результаті в нас виходять гарні роботи. Дітям подобається ходити в студію, подобається малювати, для них це радше відпочинок, ніж навчання, і я дуже рада, що це відбулося.
— Із якого віку діти відвідують вашу студію?
— Діти до нас приходять із 6 років, а верхня вікова межа не обмежена. Найстаршій із них — 16 років, є й доросла жінка, яка теж малює.
— Як ви відчуваєте, чи вдається вам якось звикнути до цього середовища? Який досвід спілкування з чехами склався у вас за цей рік?
Для мене це був великий подарунок долі, що діти могли вільно ходити малювати і не думати ні про що
— Досвід дуже сприятливий, атмосфера дуже приємна. Дуже доброзичливі й радісні люди, і мене це навіть спочатку трошки дивувало — усмішки, всі вітаються… Місто маленьке, але це дуже надихає, і мені дуже подобається тут бути.
— Ви сподіваєтеся, що з осені вдасться продовжити заняття?
— Так, із осені в нас іще три місяці обов’язково будуть заняття, ми працюємо з вересня по листопад, а далі ще не знаємо. Мене ще вразило, що, в принципі, все було для дітей безплатно, тобто матеріали купували і виділили кошти на зарплату — це католицька благодійна організація Caritas. Усе це просто неймовірно, в Україні такого немає, всі студії платні. Для мене це був великий подарунок долі, що діти могли вільно ходити малювати і не думати ні про що.
«Багато чеських слів я запам’ятовувала за інтуїтивною логікою»
Ганні Голик, роботи якої також представлені на виставці, 16 років. Її здатність експресивно висловити моментальний настрій тварин засвідчує в авторі робіт безперечний художній талант, а навіть нетривала бесіда з нею — дар спілкування.
Ганя живе разом із матір’ю і приблизно піврічною сестричкою в Чехії теж уже понад рік, протягом якого їм довелося кілька разів переїжджати. Жили у Празі, Добржиші, а зараз у Мнішеці.
Дівчина розповіла, що зараз закінчує 11-й клас, і в червні на неї чекають вступні іспити до празького університету.
— Я із Запоріжжя, це досить гарне місто, мені воно дуже подобається, але зараз я живу в Мнішеці-под-Брди. Чеська мова виявилася для мене досить легкою, тому що вона досить схожа на українську і російську, і багато слів я якраз запам’ятовувала за інтуїтивною логікою.
— Ви ходили й на заняття у Мнішеку, де українцям викладають чеську мову?
— Ні, я відвідувала гімназію в Добржиші і там почала вивчати чеську, у нас там було чимало уроків, а зараз я відвідую курси онлайн. У нашій гімназії не дуже багато українців. У Мнішеку більше, хоча місто не таке велике, як Добржиш. І тут більше зроблено для українців — дитячий садок і різні гуртки, більше українців і більше українських дітей, які відвідують «закладку» — початкову школу.
Що принесли Ганні заняття у студії?
— Мені подобалося малювати й раніше, але я не дуже добре малювала. Я прийшла в цей гурток і почала більше спілкуватися на всі творчі теми і досить швидко почала малювати добре. Тобто я побачила якийсь результат, що відбувається прогрес, мені сподобалося і спілкуватись, і малювати. Тому з багатьма людьми, з якими я там познайомилася, я продовжую спілкування. Досить багато ми спілкувались і з чехами. Зараз я також відвідую гурток скелелазіння в Празі, ходжу на скелелазіння, і там у мене теж з’явилися чеські приятелі, з якими я можу проводити час.
Подрузі Ганни Інні Наневській, яка приїхала до Чехії з батьками, старшим братом і молодшою сестрою зі Львова, 13 років. Вони разом займаються малюванням у мнішецькому гуртку. Інна захопилася цим заняттям із 8 років іще в Україні, особливо її приваблює пейзаж. У Чехії Інна живе рік і два місяці, відвідує місцеву школу у Мнішеці. І в неї тут з’явилися чеські друзі, проте найбільше їх все ж таки серед українців, розповідає вона.
«Вражає, наскільки позитивно вони на глядача впливають»
Яке враження виставка справила на відвідувачів?
«Усі роботи мені дуже сподобалися, мабуть, деякі намальовані дитячою рукою, в інших — більш зрілий дорослий почерк. Мене здивувала барвистість, як багато різних поєднань використовували діти і — моя повага — як вони здатні зафіксувати життя навколишньої природи, тварин чи рослин. І якщо тут іще хтось не побував, дуже рекомендую побувати на виставці і на Скалці біля Мнішека».
Іще двоє відвідувачів жваво перемовляються й намагаються вгадати, скільки років авторам робіт, і лише потім, подивившись на підпис, переконуються, чи далекі вони були у своїх припущеннях від істини. Чи встигли вони оглянути виставку?
«Так, ми встигли її оглянути, і маю сказати, вона справила на нас велике враження. Вражає, наскільки позитивно вони впливають на глядача. Дивує і те, що автори деяких робіт, які справляють враження досвідченіших, — діти, це високий технічний рівень. Мені це дуже подобається, я просто в захваті», — усміхається Лубош Кожішек.
Українські діти зараз дуже навантажені: подвійні школи, вивчення мови й адаптація
Його сусід продовжує: «Я можу підтвердити слова свого колеги, бо мені захотілося навіть принести якусь із робіт додому, тільки не знаю, чи можна їх купити. Вибрати, правда, було б складно, бо мені тут подобаються багато картинок».
«Були й люди, які приїхали із зони бойових дій і малювали»
Що спонукало до занять малюванням одну зі згаданих дорослих учасниць курсу Катерину Сабадаш?
— Я приводила на ці заняття двічі на тиждень по 2 години свого сина, у якого діагноз — розлад аутистичного спектру, і залишалася й сама, бо я його супроводжувала, і теж приєдналася. Мені дуже сподобалася атмосфера і стиль викладачки, те, як вона вела гурток. Діти казали: «Ми ходимо на цей гурток, бо нас тут нічого не змушують спеціально робити чи вчити», бо, звичайно ж, українські діти зараз дуже навантажені: подвійні школи, вивчення мови й адаптація, — тому їм дуже важко витримувати ще момент, коли щось їх змушують робити. Вони дуже раділи, що можна було малювати те, що вони хочуть, а вчителька підтримувала ці їхні бажання.
Вони шукали нові техніки, якісь нові теми для зображання, брали і по порах року, і за технікою виконання. Вже наприкінці ми спробували петриківський український національний розпис, такі гарні візерунки. Тому в нас загалом вийшла різноманітна виставка. На ці заняття приходили ще дорослі, але вони не затримувалися, як я, — а були люди, які приїхали із зони бойових дій і малювали, і теж отримували таку реабілітацію. Ми так і розуміємо, що це не стільки гурток малювання і навчання майстерності в образотворчому мистецтві, а саме виливання якихось своїх емоцій, які неможливо словами передати, але можна зобразити через колір, через форму якось вилити те, що є на душі.
«Дуже сумуємо за морем, тому в наших картинах є і морська тематика»
— Чи займалися ви раніше взагалі малюванням, може, малювали олією чи вугіллям? Чи стрибнули прямо з місця в кар’єр?
— Мені завжди дуже подобалося малювання, але, на жаль, у дитинстві малювати не вдалося. Але я завжди із задоволенням дивилася, як художники працюють, і просто взяла кілька майстер-класів, малювала і відправляла на перевірку. А зараз я приєдналася вже, скажімо так, професійніше, вирішила спробувати себе і починала з акварелі і графіки. А тепер ось спробували й олію. Теми бувають різні, наприклад, якогось кольору. Напевно, більше від кольору відштовхуємося, що зараз на душі, що нам хочеться уявити. Дуже нудьгуємо за морем, тому в картинах є і морська тематика. Згадуємо за допомогою картин.
— Ви гадаєте, що вам вдасться влітку зазирнути на батьківщину?
Хочеться вдихнути рідного повітря, хоча тут усе дуже добре, але туга за батьківщиною дуже сильна
— Я сподіваюся, що в мене вийде, коли закінчаться заняття у школі. Можливо, я зможу виїхати хоча б на тиждень, відвідати будинки родичів і маму. Звичайно, хочеться відвідати, хочеться вдихнути рідного повітря, хоча тут усе дуже добре, проте туга за батьківщиною дуже сильна, за своїм місцем. Відчувати себе вдома — це дуже важливо, — розповіла Radio Prague International Катерина Сабадаш із Одеси.
Скалка — місце дивовижне, воно багато про що пам’ятає
Наприкінці XVII століття на скелястому мисі Рохота над поселенням Мнішек-под-Брди виріс комплекс будівель, пізніше названий Скалкою. Це місце паломництва, де щороку в липні служать месу просто неба. Майже на краю скелі височіє церковця Святої Марії Магдалини, збудована у 1692—1693 pоках Кріштофом Дінценгофером, — звідси відкривається чудовий вигляд на містечко, — а поряд із нею монастир — унікальні зразки барокового комплексу.
На самій вершині Скалки — скит, у якому, як і в монастирі, перебували і молилися бенедиктинці. Від скиту ведуть 14 зупинок Хресного шляху, створені 1672 року, які були чудово відреставровані.
Інтер’єр каплиці Святої Марії Магдалини, згідно з задумом, мав імітувати печеру: зі стін і стелі звисали сталактити, на землі лежала галька з річки Бероунки. До наших днів збереглося лише кілька натяків на первісний інтер’єр, проте мешканці прилеглих міст і сіл правом пишаються Скалкою і часто тут бувають.
