Ветеран війни з Росією і студент україністики Карлового університету розповідає про свій новий шлях у житті

Українець Сергій Петров — ветеран російської війни, зараз на фронті з російською навалою воює його батько. А Сергій нині є першокурсником відділу україністики у Карловому університеті в Празі, де занурився до історії українського козацтва, а також з’ясовує, чи молоде покоління чехів пам’ятає, що їм приніс «русскій мір» в 1968 році.

— Мені 27 років. Живу в Празі вже два роки. Чим я тут займаюся? Вчуся. Жив в Сумах, слюсар був на залізниці, ремонтував вагони.

— Війна вас якось зачепила?

— Трохи зачепила. На початку 2014 року я її зустрів там. Мене призвали.

— З якими думками ви йшли? Я бачила тут, у Чехії, ветеранів АТО, їхній великий розпач. Таке враження, що вони так і не оговтались.

— Не всі оговтались. Які думки? Було страшно, це єдині думки. Але я два роки там був, мені того досить. Передісторія в Україні в мене була найпростіша, яка може бути тільки в українця. Їхав на працю, спочатку працював в Брно, потім переїхав до Праги.

— Як ви вибрали фах?

— Фах я вибрав той, який мені більше за все підходив, і з оглядом на ті обставини, в яких зараз опинилася Україна — україністику. Дуже цікаво в Чехії вивчати україністику, тому що я знаю про Україну те, що нам говорили в Україні, а що чехи вивчають про Україну, мені було дуже цікаво.

— І що ви з’ясували, які є розбіжності чи, навпаки, нюанси, про які нам не говорили в Україні?

— Єдине, що я можу сказати, бо я недовго там навчаюся, перший рік, — це те, що чехи дуже добре знають історію України, але вони не знають сам початок історії України. Це єдине, що я помітив, коли був на екзамені.

— Що б ви додали?

— Я писав реферат на тему першого козака України, і я дивився на реакцію чехів і зрозумів, що вони навіть не знають, хто це був. А він був першим козаком, який взагалі заклав поняття козацтва в Україні, це Дмитро Вишневецький, його «позивний» був Байда.

— Як ви спілкуєтеся з чехами? Тобто, ми всі помінялися після початку цієї війни. Ми були щедрі, гостинні, трохи наївні, а тут така жорстока реальність. І коли нам чехи починають розповідати, згадувати, як вони їздили до «Одєси» чи ще кудись, то це одна річ, приємна, вони ж туди їздили на відпочинок. А тут — війна, і нам довелося стати ще й політологами якоюсь мірою, коли ви зустрічаєтесь з новими людьми, з чехами. І вони вас питають: а що ви собі думаєте, ви додому поїдете, а що ви тут робите?

— Єдине, що можу сказати, це те, що, мабуть, багато чехів забуло, що був у них такий 68-й рік. Вони це прожили, добре, що не так, як це зараз проживаємо ми, ще з початку 2014-го. Але багато чехів про це забувають, і молоді чехи — вони, мабуть, про це не знають. Вони так кажуть: «їдьте туди, залишайтеся вдома». А ти на нього дивишся і думаєш: почекай, ти забув, як до тебе прийшов «русскій мір» і намагався встановити його? Тобто вони вже починають забувати, і якщо не будуть пам’ятати свою історію, до них рано чи пізно це може прийти.

— Ви на якому курсі зараз? Там є багато українців, чи є також чехи?

— Це перший курс, є чехи, є українці. Але зі свого курсу я зустрів тільки двох українців, які знають українську, які приїхали з України. Всі інші студенти — вони родом з України, але більшість з них — хтось жив у Польщі, хтось у Чехії, і українську мову вони майже не знають. Вони розмовляють українською мовою, але вони більше розуміють чеську, ніж українську.

— Ви спілкуєтесь з тими, хто лишився в Україні — друзі, родичі?

— Спілкуюся з другом, лишився тільки один, з татом спілкуюся, тата вже забрали в армію. Спілкуюся з братом, він лишився там. А всі інші родичі виїхали.

— Тобто виїхали від війни?

— Так.

— Яким чином ви будете застосовувати в житті україністику?

— Скажімо так: завдяки тому, що я пішов вчитися на україністику, то пан Ростислав Прокоп’юк запросив мене як члена наглядової ради до Українського інституту, який він заклав у Празі.