«Від життя до життя» — фотопроєкт активістки з України присвячений історіям біженок
«Від життя до життя» — така назва фотопроєкту української активістки Юлії Добриніної, яка нині живе та працює у Празі. Фотографиня зініціювала створення сайту для українських біженок, де розмістила фотопортрети й короткі життєві оповіді про героїнь.
Проєкт-присвята жінкам в еміграції, який називається From Life to Life, реалізує його авторка Юлія Добриніна. Майже два роки тому вона втекла від військової агресії Росії з України до Чехії і працює в інформаційному центрі «Діаконії» (Diakonie ČCE) у Празі. Ця недержавна організація надання соціальної підтримки, яку створила Чеськобратська євангелічна церква, має й програму Doma, присвячену підтримці біженців.
Координаторка центру часто спілкувалася з біженками з України на роботі, вона консультувала їх із різних питань та надавала підтримку. Історій про різні жіночі долі, про які могла б розповісти Юлія, назбиралося багато. Одного дня жінці спало на думку створити проєкт, щоб надихнути інших жінок та донести до них ідею, що навіть у непрості часи життя продовжується і варто боротися за своє місце під сонцем.
«Зараз у нас виникла ідея створити фотопроєкт, ми вже в процесі. Ідея — порівняти: українські жінки-біженки на ринку праці. Питання було в тому, щоб порівняти, ким жінка працювала в Україні і ким вона працює зараз, не з метою показати, що тут гірша позиція чи краща позиція, — просто з метою показати, що ми дуже сильні і ми продовжуємо знаходити десь всередині сили і, як би тяжко не було, все одно знаходимо працю, знаходимо себе. Почала збирати історії жінок, дуже різні: наприклад, вчителі англійської мови або психологи — вони дуже швидко знайшли себе. З англійською мовою легше знайти в іншій країні роботу, бо в Чехії дуже багато інтернаціональних міжнародних компаній, а тим паче викладати англійську можна, якщо є іноземний сертифікат і українська освіта педагогічна, то просто нострифікувавши диплом, ти просто можеш іти працювати нормальним викладачем, тобто треба знати про цю можливість».
За словами Юлії, проєкт не має на меті порівнювати жінок чи висвітлити лише успішні історії, але показати, які ми різні, але хочемо всі того самого — реалізації, визнання, хочемо знайти своє місце у вирі життя. У кожної з жінок, героїнь проєкту, свої цілі та плани, але у кожної і свій темп. Комусь, здавалось би, все вдається легко та швидко, а дехто маленькими кроками приходить до розуміння, куди варто рухатись далі, і знаходить врешті свій власний та неповторний шлях.
«Хочу надихнути, я не знаю: це успішні, неуспішні — це просто історії… Тут зовсім не про осуд чи якесь порівняння чи про ще щось таке… Бо хтось міг працювати вчителем, а зараз прибирає в школі. Це не добре, не погано — це просто історія конкретної людини. Комусь кайфово від того і вона не хоче нічого більшого, вона теж, можливо, в стресі, чи вона знайшла якісь інші бенефіти від того, наприклад, більше часу проводити з дитиною, і їй зараз нормально і вона не може швидше бігти, бо вона в стресі, і це добре, що у неї вистачило сил на те. А хтось, навпаки, далі-далі… Поміняв професію повністю і вчиться, постійно міняє одну на іншу роботу, вчить мову чеську, англійську, вже працює в якихось чеських компаніях, ходить на якісь постійно співбесіди. Тому тут кожна людина зі своєю власною швидкістю. Це відчуття себе тут і зараз».
Цільова аудиторія фотопроєкту — українські жінки. Всі вони приїхали внаслідок війни Росії проти України у Чехію і всі прокладають та торують свій шлях, творять. Авторка проєкту прагне показати, що українські біженки — це не лише якісь цифри та суха статистика в урядових звітах. Це саме життя, сплетене з труднощів, сумнівів, розпачу, суму, але й великої сили та любові до життя.
«Щоб відкрити те тунельне бачення. Хотілось би показати жінкам, що є інші можливості. Просто трішечки треба розплющити очі і, можливо, якусь спільноту знайти, однодумців. Жінки наші дуже сильні. Їм багато не потрібно, щоб прямо їх несли на руках. Їм просто — чашку чаю, поговорив, і вони вже просто взяли себе в руки і пішли далі, і вони знають, що робити. Хотілось би показати їм інші історії, що ти теж можеш. Хотілось би показати: ось, дивись — вона теж приїхала, вона теж сама, в неї теж троє дітей, вона теж була викладачкою чи лікаркою і вона не може тут працювати лікаркою. Це треба прийняти, цей момент прийняття дуже важкий. Якщо не приймеш, то нічого не буде. Треба відпустити і будувати. Ніхто не знає — повернетесь, не повернетесь… Відкладати життя на потім — це не розумно».
Розповіді про українок у Чехії можна переглянути на сайті, який створила безплатно айтішниця-початківець. Авторка проєкту Юлія Добриніна є водночас і фотографом проєкту. Тексти допомагає писати на добровільній основі також журналістка з України. Тож члени невеличкої команди, які з захопленням працюють над збіркою життєвих оповідей, і самі стали провідниками змін у власному новому житті.
Проєкт реалізується трьома мовами — чеською, українською й англійською. Загалом до нього долучилися вже понад 20 учасниць, які розповіли свої історії, але команда завжди в пошуку нових героїнь. Юлія дуже сподівається, що зможе презентувати зібрані історії не лише онлайн, але і офлайн. Вже є благодійники, які пообіцяли зробити друк фотопортретів учасниць.
