Видатні особистості, які допомогли Україні: у Празі над новою книжкою працює українська письменниця зі Швейцарії
До Праги для роботи на своєю другою книжкою приїхала письменниця Юлія Петерс. Вона родом з Одеси, ще наприкінці 2000-х виїхала до Європи, а нині живе у Швейцарії. На початку повномасштабної війни Росії проти України Юлія створила у Цюриху благодійний фонд “Good Friends for Ukraine”, щоб мати можливість допомагати. Книжка, над якою зараз працює письменниця, — про визначних людей, які підтримали Україну та українців. Серед її героїв фігурує засновник гурту Jethro Tull Іян Андерсон, який і надихнув Юлію на створення книжки. У 2023 році вийшла перша книжка письменниці «Три пташки у полум’ї війни», прототипом однієї з героїнь якої є сама авторка.
— Як майже за три роки повномасштабної війни в Україні переформатувалася робота вашого фонду і на який вид допомоги у Швейцарії вона зараз зорієнтована?
— Коли ми починали, а це було у березні 2022 року, це просто було об’єднання людей, які нічого не знали про благодійність. Це були друзі, моя родина, експати, швейцарці, українці. Ми просто вирішили згуртуватися і почати робити роздачі ресурсів: їжі, одежі — бо це було дуже актуально на той момент, саме тому ми і назвали цей фонд “Good Friends for Ukraine” («Добрі друзі для України»), бо ми були добрими друзями і хотіли щось зробити для України. Робили ми те, що потрібно було на той самий момент, збирали якісь ресурси — все, що могли отримати, — і роздавали одразу. Ми нічого не хотіли робити з грошима, бо це було дуже відповідально і складно, для цього треба було знати все адміністрування благодійності. Потім, коли вже перша хвиля потрошки вщухла, ми почали робити щось більш особливе — скероване на пошук роботи, бо ми думали, що зараз всі підуть працювати.
— А було не так?
— Всі хотіли і всі також думали, що зараз підуть, але у Швейцарії є певні складнощі.
— А які там складнощі? Цікаво порівняти з чеськими.
— Тоді все було нове для Швейцарії, для швейцарського уряду, і просто було запроваджено статус, який надавав право працювати, — статус С. І через те, що у кожному органі місцевого самоврядування свої власні правила, була дуже складна ситуація для всіх, ніхто не міг розібратися, як то все працює, бо кожен місцевий орган самоврядування впровадив свої правила у якихось деталях. Взагалі найбільша проблема полягає у тому, що Швейцарія — це дуже дорога країна, і є якийсь бюджет на кожну особу, у рамках тієї родини, яка приїхала.
— Скільки це?
— 1600 євро. Якщо є якийсь бюджет на родину, скажімо, 4,5 тисячі франків: їжа, страхування — яке дуже дороге, і воно складає десь 440 євро на особу, — і якийсь бюджет на проживання, залежно від кількості людей у родині він зменшується. Якщо це родина з чотирьох осіб — жінка з матір’ю та двома дітьми, — то працювати може, звичайно, тільки жінка, і якщо вона піде і знайде собі роботу, то їй потрібно буде цей бюджет порахувати чотири рази.
— Тобто вигідніше не працювати?
— Це навіть швейцарці не одразу зрозуміли, тому я поясню. Якщо ця жінка йде працювати, то через те, що всі українці закріплюються до свого органу самоврядування, вони не можуть виїхати за межі свого села, у якому проживають, вони мають залишатися там, бо це село їх прийняло і через те, що воно їх прийняло, отримує гроші на людей зі свого села і розподіляє на всіх біженців. Коли ж особа працює, то зарплата йде також до голови цього органу самоврядування, бо ця особа, яка працює, там прописана, вона не отримує гроші на руки, а гроші йдуть туди і там вираховують, скільки можна залишити грошей людині. Вираховується той бюджет, який був би витрачений на цю людину. Якщо людина заробила 6 тисяч і вона має витратити 6 тисяч на свою родину, то вона отримує нуль. Тому люди зрозуміли, що у плюсі вони не будуть, і вони хочуть працювати, але для того, щоб отримувати гарні гроші і хорошу роботу, — треба знати мову.
— Так само, як у Чехії.
— Німецька мова складна для нас, вона дуже складна взагалі. Якщо некваліфікована робота: прибирання, гастрономія, готельна адміністрація — у кращому випадку. (В інших регіонах Швейцарії на практиці фактичною мовою спілкування може бути й французька чи італійська — ред.)
— Українці неохоче йдуть на таку роботу у Швейцарії?
— Вони йдуть, але то найгірші галузі, і заробити у цих сферах стільки, щоб на всю родину вистачило… через те, що Швейцарія дуже дорога країна, і люди, які навіть поробили декілька місяців і зрозуміли, що вони нічого не отримують…
— Ви авантюристка, бо сказали мені перед етером, що ніколи у житті до початку повномасштабної війни не стикалися зі створенням фонду. Чому вирішили його створити, а не просто допомагати українцям?
— Фонд ми зробили, тому що без якоїсь форми дуже важко працювати, бо ми хотіли продовжувати це робити, і це краще робити під якимось ім’ям чи брендом. Ми одразу зробили футболки, тому що навіть на перших наших заходах, коли всі прийшли, в нас почали забирати наші сумки, бо думали, що це для роздачі. Щоб нас побачили та відрізняли від інших, то ми зробили собі футболки, логотип, сайт, де можна було б викладати анонси, і у Швейцарії це добре, тому що там найлегша форма існування — фонд. Потрібно зробити статут, вистачає двох співзасновників, відкрити рахунок у банку, і якщо ніяких особливих розрахунків чи прибутку немає, то податків також немає.
— Зараз майже три роки минуло. Озирнувшись на свій шлях, ви б погодилися знову на таку авантюру?
— В мене не було вибору, я б так само все і зробила. Я рада, що все це позаду залишилося, тому що перші місяці були дуже емоційні і складні. Я пам’ятаю, що це було безперервно, бо моя родина також приїхала, і треба було за них боротися, і в нас був не дуже добрий орган самоврядування, де вони опинилися — де я живу. Виходило так, що моя власна родина мала три місяці боротися, щоб отримати папери, бо щось десь загубилося, щось кудись не дійшло. І ще залежить від партії, яка є головною партією на тому місці, де ми живемо, бо в нас така партія, яка не дуже полюбляє перейматися питаннями біженців, а є інші, більш прогресивні, ось нам не пощастило. Так, ці перші місяці були жахливі, але я б зробила знову це і зараз. За ці роки ми робили ринки праці, обміни послугами, коли, наприклад, людина не хотіла загубити свій фах, і просто люди, які могли щось зробити, приходили і робили це один одному — масаж, стрижка, — і так вони знаходили контакти і майбутніх клієнтів, як виявилося потім. Робили подарунки, які роздавали дітям, а вже у 2023 році розпочався проєкт з книжкою, бо я побачила, що солідарність трошки зменшується, і про це я сказала в інтерв’ю одній газеті, і воно вибухнуло, я не очікувала. Я дуже багато отримала негативу від швейцарців: «Як можна таке казати? Ми тут, а ви тут понаїхали, а ще кажете, що ви незадоволені!». Насправді це були вже дзвіночки, що спадає все, і я подумала, що треба видавати книжку. Вона вже була закінчена на той момент, і це був чудовий момент, щоб видати її. 24 лютого 2023 року була презентація книжки, ми зробили велику презентацію, і пішла вже інша сторінка історії нашого фонду — більш ідеологічна.
— Книжка «Три пташки у полум’ї війни» — вона про вашу родину?
— Це про мій досвід, і воно мені боліло, і мені було потрібно самотерапію провести для себе.
— Плакати будемо?
— Не знаю, я там вже все виплакала. Деякі люди мені писали, що вони плакали. Мені там все боліло, але ця книжка написана з позиції трьох жінок, бо я не все бачила своїми очима, але я все чула.
— Від мами і від сестри?
— Ні. Там прототип однієї пташки я — особа, яка вже була на той момент в Європі, тому про те, як на таку особу вплинула війна. Моя мати їхати не хотіла, я її вивозила силою — це особа, яка не хотіла їхати, але поїхала, і чому? І третя пташка — це подруга мами зі своєю сестрою-близнючкою, у сестер дуже схожі погляди, вони хотіли їхати, вони дуже боялися і вони вирішили, що вони поїдуть. І що цікаво, що першою країною, до якої вони приїхали, стала Чехія.
— До речі, у книжки невеликий наклад українською?
— Невеликий. Ми її видали навіть без інтернаціонального номеру, бо великий тираж був у англійській версії. Ми зробили українську для того, щоб на наших заходах її розповсюджувати, бо, як зазвичай, потім не було часу займатися іншою розкруткою чи маркетингом.
— Що робити людям, які зараз почули про вашу книжку — захочуть почитати її в українській версії, і немає такої можливості?
— Якщо ви хочете, то можете зайти на наш інстаґрам чи наш сайт і написати нам, ми надамо таку можливість.
— Ви зараз у Чехії через написання своєї другої книжки. Розкажіть про неї.
— Ця книжка буде про людей, які підтримали Україну, — переважно іноземців. Буде декілька осіб з України, з якими я персонально стикалася і працювала, але переважна більшість — це люди з Європи та Америки, люди, які не були змушені, але вирішили добровільно підтримати у різних формах: підприємці, які надавали свої готелі для проживання, люди, які давали гроші.
— Можна сказати, що це така книжка вдячності?
— Так! Я хочу розповісти історії, які надихають. По-перше, це вдячність тим, хто щось зробив, і, можливо, про це не всі знають, бо люди часто роблять просто від щирого серця. А я думаю, що про це треба також розповідати, бо це надихає інших. Також нагадування про те, що все це залишається дуже актуальним — будь-яка допомога потрібна. А ще після виходу першої книги мене всі запитували, чи я буду продовження писати. Але друга частина — це була дуже складна історія того, як ми робили ці роздачі — дуже емоційно виснажливо, і я краще напишу не про себе, а про тих людей, які робили щось самі. Це мене також надихає, але я там теж буду присутня, бо все це я бачила на власні очі, чи то люди, про яких я чула, з якими я хотіла познайомитися, наприклад, Тім Маєр — фотограф з Німеччини. Я його бачила, але в мене не було приводу з ним познайомитися, а зараз ми вже будемо з ним зустрічатися, і він та особа, яка кожного місяця на два тижні їде до України, сидить в окопах і фотографує наших військових, — це дуже визначна людина, він мене надихає, і я буду рада про нього написати.
— Який дедлайн собі поставили?
— Дедлайн я собі поставила — до травня зібрати всю інформацію, потім декілька місяців писати, щоб видати до вересня, бо в нас перша презентація, ймовірно, буде у Дюссельдорфі. Я хочу також видати її трьома мовами: українською, німецькою та англійською, — по тисячі примірників має бути.
