Знайти роботу. Три історії українських біженок

Знайти роботу, змінити фах, вивчити нову мову — все це шлях, який пройшли тисячі українок у Чехії. Як жінкам вдається реалізовувати себе у Празі, які перепони зустрічають на шляху та чи задоволені вони таким життям — дізнавалась кореспондентка Чеського радіо Олександра Туранова.

Наталія Радкевич, яка вже рік у Чехії, розповідає: спочатку адаптуватися було складно. Нова місцевість, мова, законодавство — усе нове. У Києві жінка працювала «ейчаром», влаштовуючи на роботу інших. У Чехії ж уперше за довгий час довелось шукати роботу собі:

«Коли я приїхала у Чехію, я зрозуміла, що для того, щоб працювати HR-менеджером, потрібно ідеально знати чеську мову, англійську і чеське законодавство. Це зайняло б дуже багато часу, тому я вирішила працювати з дітьми».

Випадок звів її з власником приватного дитячого садочка у Празі. Там якраз потрібна була нянечка для малюків. Достатньо було базової чеської мови, тож у першу половину дня вона почала працювати там. Згодом знайшла ще одну, вечірню роботу з дітьми — нянею у дитячому куточку для українців. Жінка має маленького сина, тож це вийшов ідеальний графік, який дає можливість піклуватися про дитину і забезпечити собі нормальне життя тут.

«Знайомі мені підказали, що є така вакансія — працювати нянею в садочку. Працювати чотири години на день мені дуже підходило, бо маю сина, який ходить у садочок. Тому не можу працювати в офісі з дев’ятої до шостої чи з восьмої до п’ятої, бо о п’ятій годині садочок закривається».

А от Ірина обрала для себе інший шлях — не просто тимчасово змінити професію, а опанувати новий фах у Карловому університеті. В Україні дівчина працювала журналісткою і ведучою на телебаченні та радіо. Вона каже: найскладніше було усвідомити, що тут твій фах нічого не вартий, бо усе завʼязане на мові. Тому, коли вона переїхала з Києва, почала шукати професію, повʼязану з українською мовою, і паралельно ґрунтовно вивчати чеську. Щойно почало вдаватися, вирішила стати перекладачем, та для цього потрібно нострифікувати український диплом і отримати ще один у Чехії.

«Я розумію, що в журналістиці тут працювати буде складно, бо писати чеською одразу творчі тексти я не зможу і не впевнена, що колись зможу. А переклад — це ж українська буде завжди зі мною. Чеську я вчу вже пів року. Зараз вступатиму одразу на магістратуру, бо після нострифікації матиму щонайменше бакалаврат, хоча в Україні я мала магістерський ступінь. Не знаю, як нострифікують. Вчитися на перекладача потрібно два роки. Якщо чесно, я думаю про фінансову сторону, і якщо вже реалізовуватися, то хочу так, щоб з часом мати кращу оплату праці, могти далі розвиватися і опановувати щось нове».

Наталія Козачкова до початку повномасштабного російського вторгнення в Україну працювала у Харківському університеті. Там вона створювала програми для популяризації фізики у школах. Тоді, під постійними обстрілами в рідному місті, вона написала понад три десятки резюме, а коли змогла виїхати за кордон, на науковому фестивалі у Празі роздала їх представникам різних університетів світу.

«Я зробила 37 резюме, кожній країні віддала, і три країни мені відповіли, що зможуть допомогти. Найбільш привабливим для мене було запрошення з Чехії, тому що мене покликали на кафедру методики викладання фізики. Якщо людина стукає у двері, то якісь відкриються. Потрібно просто стукати, стукати і стукати, допоки вони не відкриються і не скажуть: запрошуємо вас, ви нам потрібні».

Кожна українка, опинившись у чужій країні, шукає свій шлях реалізації. Хтось намагається перечекати війну, щоб повернутись додому, а хтось будує своє життя з початку. Та кожна з героїнь сюжету підтверджує одне: не варто опускати руки, навіть коли здається, що усе надто складно і майже не можливо.