Лікарка з Бахмуту стала медиком і в Чехії
У новій для себе країні втікачки від війни намагаються не лише не зламатись, а й жити повноцінним життям. Українки у Чехії показують, які вони розумні, талановиті, працелюбні. Лікарка Юлія Макаренко з Донбасу вдруге з 2014 року була змушена переїжджати, втратила батьківську домівку і кожного дня сивіє від думок про чоловіка-військового. Але жінка не злилася із сірою масою і спромоглася підтвердити свою кваліфікацію — нині вона працює у лікарні.
«На набережній тут багато відпочивають чехів. Спортують, їздять сім’ями, гуляють з домашніми тваринами. Просто ходжу сама відпочивати морально, психічно від праці. Але такого часу я маю мало…»
На набережній міста Кадань у північній Чехії ми спілкуємось з лікаркою Юлією Макаренко. Жінка вже майже рік працює у місцевій лікарні в хірургічному відділенні. Опановує чеську мову, готується до професійного екзамену.
«До початку війни я працювала в лікарні міста Бахмут на терапії і не думала про зміну свого життя. Навіть не думала про можливість, що тут в Чехії знайду роботу лікаря».
Але війна розпорядилась інакше. Як мільйони українок, Юлія була змушена втікати за кордон. Із собою у жінки були тільки два спортивні костюми, ноутбук і — головне — диплом лікаря, завдяки якому її узяли працювати до лікарні з великим інтернаціональним колективом медиків.
«Прийняли дуже добре: організували мовні курси, допомогли з житлом», — ділиться враженнями Юлія.
«Щоб стати лікарем в Чехії, ви повинні підтвердити свій диплом, здати безліч екзаменів. Поки готуєшся до екзамену, ти працюєш як помічник лікаря. Ти не сам. Тебе підтримують колеги. Є і чехи, є й українські колеги, які стали мені, як кажуть чехи, підпорою в психологічному і професійному плані».
Поки Юлія Макаренко влаштовувала життя у Чехії, дізналась, що вже немає Бахмуту і лікарні, в якій працювала. Зруйнована і батьківська квартира в Сіверську, що за 20 кілометрів від Бахмуту. На згадку залишилися лише дрібниці, які її мамі вдалося вивезти у Чехію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Ніби все добре, — ділиться думками Юлія, — поруч мама. Я маю роботу і житло. Ми живі і у безпеці. Але всередині постійний біль за численні жертви українців: жінок, дітей, старих».
Крається серце і за чоловіка. Він у Юлії професійний військовий і зараз а фронті, у самому пеклі.
«Ніхто не може гарантувати безпеку військовим, які перебувають в зоні ризику, і таким є мій чоловік. Тому завжди чекаю на смску, на дзвінок. Якщо є відеозв’язок — це як мініпобачення. Хлопці, які з ним, і він сподіваються на перемогу. Так, вони психологічно втомлені, але морально не зломлені, бо наш український дух не зломити».
