Звичайні речі стали складними для біженців у новій країні

Кожна українка, яка покинула свій дім через війну, має свою непересічну і часто складну історію. Війна розділила їхнє життя на «до» та «після», адже рішення про переїзд було вимушеним. Звичайні речі, як піти у магазин чи до лікаря, — стали складними у новій країні. Чужа мова, ментальність, місцевість — від звичного рутинного життя не залишилося майже нічого. Відсутність поряд близьких та рідних змішалися з нескінченними втратами й поганими новинами під час війни. Сьогодні ми розкажемо історію однієї з тисяч таких біженок, які втратили все, щоб зберегти життя, жінки, яка вивезла двох дітей та собаку з міста, над яким щодня літали ракети.

Анна Лісовська приїхала до Праги з маленького міста на Житомирщині. Виїжджати було страшно, але залишитись — неможливо. Коли у березні 2022 року вона побачила, що російські військові наближаються, взяла двох дітей та собаку і виїхала з міста, над якими постійно літали ракети.

«Приїхали разом із двома дітьми та песиком. З нами було ще дві мами, і кожна мама мала дочку. Тобто всього нас приїхало четверо дітей, собака та три мами. Наважилися майже одразу, коли зрозуміли, що небезпечно залишатись. Ми бачили, що окупація суне на Житомир. Ми розуміли, що нам треба виїхати, але треба було час, щоб зважитись і знайти спосіб виїхати. Це теж було не просто зробити. Ми зробили кілька спроб, тиждень були на валізах, і нарешті нам вдалося виїхати евакуаційним рейсом з Житомира. Над нами постійно літали ракети, стріляло. Це було небезпечно та дуже страшно».

Нам було важко домовитися, але нам вдалося зрозуміти, що ми можемо туди приїхати. Це був дуже гарний знак. Дійсно, я це сприймаю як Божу допомогу

У Празі жив колишній чоловік Анни, тому вони вирушили саме сюди. Та відносини не склалися від самого початку, і самотня мати з дітьми залишилася без житла. Тоді жінку врятувала випадкова зустріч: незнайомка на вокзалі, побачивши відчай Анни, дала їй номер телефону, який подарував родині надію.

«Це була справді дивовижна історія. Я була в розпачі, просто сиділа з дітьми на вокзалі та чекала, навіть не знаю, чого саме. До мене підійшла жінка і каже: я бачу, що ви в розпачі, що у вас щось сталося. Можливо, вам потрібно житло? Спробуйте сюди подзвоніть. Сказала, що це в самому центрі, що це монастир. Я дуже переживала, чи зможу я комунікувати з цими людьми, але ми спробували, подзвонили. Чоловік не розумів англійської та української. Нам було важко домовитися, але нам вдалося зрозуміти, що ми можемо туди приїхати. Це був дуже гарний знак. Дійсно, я це сприймаю як Божу допомогу».

Умови скромні, але коли ти не маєш нічого, то тебе це дуже підтримує і допомагає стати на ноги, адаптуватися. Особливо коли втрачаєш все… У таких критичних моментах розумію, що матеріальні речі — це не найважливіше

Зараз Анна з дітьми живе у монастирі в самісінькому центрі Праги. Цю випадковість, яка допомогла їй знайти хоч і тимчасовий, але дім, коли зовсім не було куди йти, вона називає справжнім дивом. У скромних умовах є все необхідне.

«Ми живемо в спільній кімнаті з дітьми. Кімната доволі велика, ми маємо ліжко, шафу, стіл. Це основні речі, які необхідні в побуті, але тут спільна кухня, туалет та душ на 5 кімнат. Умови скромні, але коли ти не маєш нічого, то тебе це дуже підтримує і допомагає стати на ноги, адаптуватися. Особливо коли втрачаєш все. Коли ми їхали з дому, ми розуміли, що те, що ми взяли з собою, ми можемо не довезти. Що, можливо, будуть такі моменти, що доведеться все залишити і просто тримати одне одного за руку, щоб не загубитися. У таких критичних моментах розумію, що матеріальні речі — це не найважливіше».

Нам тут добре завдяки тому, що ми маємо впевненість у тому, що навколо люди, які допоможуть, але важко через те, що багато чужого навколо

В Україні в Анни залишився дім та квартира, робота вчителем англійської мови, а головне — рідні люди. Її мати також відмовилась виїжджати з рідного міста, і це стало найбільшою особистою трагедією для Анни.

«Вдома залишилася мама. Весь час думала про неї, весь час хотіла, щоб вона була з нами, але вона категорично не хотіла їхати. Для старших людей це трошки складніше. Але, на жаль, мами вже немає. Залишилися тільки спогади про маму та її будинок. Якби не війна, то цього б не сталося. На неї сильно вплинуло, що ми не були вдома. Мабуть, це відіграло свою роль у її здоров’ї».

В нас велика підтримка. Багато людей роблять неймовірні речі кожного дня. Це варто величезної вдячності. Я не перестаю дякувати людям, які нас прийняли, які нам допомогли та ставляться з розумінням до нашої ситуації

Жінка каже: попри те, що у чужій країні адаптуватися складно, найбільше рятує підтримка та розуміння місцевих.

«Нам тут добре завдяки тому, що ми маємо впевненість у тому, що навколо люди, які допоможуть, але важко через те, що багато чужого навколо. Багато речей, які вдома були буденними, тепер треба знайти, з’ясувати, зробити якусь помилку, зрозуміти, як правильно. Я дуже вдячна тій великій кількості людей, які кинулися на допомогу, які хотіли чимось підтримати, допомогти та нагадати, що ми сильні. Ми переможемо! В нас велика підтримка. Багато людей роблять неймовірні речі кожного дня. Це варто величезної вдячності. Я не перестаю дякувати людям, які нас прийняли, які нам допомогли та ставляться з розумінням до нашої ситуації».

Багато людей не розуміє, що це таке, коли вас знищують. Коли знищують вашу землю… Можливо, вони сприймають це як жарт або спосіб впливати одне на одного, але не розуміють силу цих слів, наскільки глибоко це травмує, як важко це сприймається нами

Знайти школу для дітей було ще одним випробуванням. Пʼятнадцятирічній дочці шукали місце три місяці, а десятирічному синові — майже пів року. Діти часто зіштовхувалися з булінгом і нерозумінням однолітками ситуації, у якій сьогодні опинилися біженці. Тому синові під час навчання довелось змінити школу.

«Багато людей не розуміє, що це таке, коли вас знищують. Коли знищують вашу землю. Одна річ, коли ти бачиш якісь ракети по телевізору, а зовсім інше — коли ти бачиш, як вони пролітають над головою, ти чуєш їх свист. Ти розумієш, що вони зараз кудись впадуть, але не розумієш, куди. Це критичні моменти в житті, і якщо ти переживаєш їх багато разів за короткий проміжок часу, то перебуваєш у такому емоційному стані, що дуже гостро на все реагуєш. Зустрічалися з тим, що діти питають, чи наш будинок розвалений, і кажуть, що раз ні, то чого ви сюди приїхали. Мені здається, що якщо наш будинок розвалений, то у нас вже малі шанси кудись приїхати. Або питають, чи хтось травмований. Невже комусь буде краще бачити, що хтось травмований, без рук, без ніг, чи щось сталося ще гірше. Такі питання часто виникають, і діти часто кажуть, що однокласники часто так говорять. Або насміхаються, що Україна програє, що вона слабка. Можливо, вони сприймають це як жарт або спосіб впливати одне на одного, але не розуміють силу цих слів, наскільки глибоко це травмує, як важко це сприймається нами».

Зараз Анна активно вивчає чеську мову. Діти за майже два роки вже опанували її та говорять вільно. У монастирі жінка займається волонтерською діяльністю для допомоги українським пораненим. Вони кілька разів на тиждень спільно з чехами мотають еластичні бинти, які так необхідні у прифронтових госпіталях.

Анна досі не вірить, що у 21-му столітті могла статися війна, яка змінила все її життя, але щиро вірить у перемогу України та вдячна кожному за підтримку та небайдужість.