Актор Володимир Талашко підтримує концертами українських захисників
Як кінострічка з українським духом стала зброєю у боротьбі з російською навалою? Про це дізнаємось із інтерв’ю редакторки Чеського радіо Алли Вєтровцової з Володимиром Талашком, українським актором, героєм культової радянської кінострічки «В бій ідуть тільки „старики“» (1973 рік). І нині, у дні 70-ї річниці визволення Києва від німецьких нацистських окупантів (6 листопада 1943 року), а столицю допомагала визволяти й чехословацька бригада генерала Людвіка Свободи, — 77-річний нині Володимир Талашко розповів, як сприймають фразу «Будемо жити» під час його концертів на фронті. А пісня «Ніч яка місячна» у його виконанні є улюбленою для українців.
— Я — волиняка. Народився у місті Ковель. Потім — Донбас. Батьки поїхали вугілля довбати. Потім потихеньку з них, як з-під землі, вимивали руду і вугілля, і так точно з них вимили щось святе, духовне. І пісні, і те, що їх єднало з предками. Я виріс там, була мрія стати актором. Потім зустрів режисера, народного артиста України Леоніда Бикова, який в той час запускався там, на студії Довженка. Тому картина, в якій вперше в Радянському Союзі актор, українець, режисер Биков сказав: «Як же ви не помітили: ви над моєю Україною літали», — ця картина є українська. І я радий, що в мене в житті є такий образ Сергія Скворцова (льотчик, роль якого грав Талашко — ред.), який сказав, що «будемо жити» (останні слова Скворцова в фільмі перед загибеллю в повітряному бою — ред.).
— Ви їздите на Донбас і підтримуєте наших захисників і своїми піснями, і морально.
— Вік не дозволяє мені взяти зброю і захищати Україну. У мене інша зброя є. І Леся Українка, і Франко, і Симоненко. Я роблю свою роботу словом і піснею. Я зробив свою концертну програму «Будемо жити», тому що картина «В бій ідуть одні „старики“» — бойова картина.
— Зараз ми перебуваємо ще й в інформаційній війні. І саме такі виступи, як ваші, ця апеляція до старшого покоління і вже до покоління онуків, які знову стоять перед необхідністю захищати свою Україну, свою незалежність, важливі.
— Ще одна радісна новина прийшла з Росії. Моя колега, до речі, українка, Оксана Сташенко (російська акторка; 2022 року по суті підтримала повномасштабне вторгнення Росії в Україну і заявила, що є дочкою російського народу — ред.), пише, що я — «ворог номер один» в Росії. Так, я — ворог. Тому що це моя Батьківщина, Україна. Виходить, що вони бояться ще й тієї зброї, яку Биков зробив у своїй картині основною. Це любов до своєї землі, до своєї пісні, батьків, дітей. Збираюсь знову їхати туди, на нуль, командир каже: «Не треба сьогодні пісні, почекаємо до перемоги — а вона обов’язково буде. Треба сказати: будемо жити — і дати надію цим людям, що вони виживуть, ми виживемо, тому що ми відстоюємо свою землю». Такого, мабуть, сенсу набула ця картина Леоніда Бикова.
— Вона зараз зовсім по-іншому переглядається. Ми тільки зараз розуміємо, який глибокий сенс, яку бомбу він туди заклав, режисер Леонід Биков.
— А уявляєте, навіть тоді радянська влада — коли КДБ, коли ЦК партії, коли вони забороняли навіть думати про щось, — а Биков зумів, словами свого героя, а це спомини льотчиків — це мрія Бикова — зробити таку картину. Він вклав слова: «Як же ви не помітили, ви над моєю Україною літали». І сьогодні ця картина – я з вами погоджуюсь, — що дійсно через 50 років після появи на екранах ця картина лунає, вона не стала старою, вона є потрібною, і це головне.
— Скажіть, будь ласка, як часто ви їздите на фронт з концертами?
— Я цю війну зустрів у Гостомелі. Відразу ж після повернення до Києва я поновив свої зустрічі з військовими. То я їду туди, де немає ні мікрофону, ні світла. Живу так, як живуть солдати. На сцену я одягну костюм, а інколи соромно. Виходиш, коли вони на сніданок ідуть, а потім — на бойовий пост. То я бачу перед собою обличчя, які вже з бородою, з вусами, то я кажу: пробачте, я сьогодні теж не голився, щоб бути такими, як ви. Тому що тоді дійсно стаєш рідним, коли бачиш, що воно молоде хлопча, а воно вже тримає зброю.
Добре, що є волонтери. Потреба у волонтерах не відпаде ще довго. Окрім того, що я офіційно народний артист України, народний герой України, ось, я маю такі високі звання, — але я ще й волонтер. У Закарпатті є такий військовий підрозділ, і я є там замісником голови Закарпатського братерства військових, волонтерів, наших капеланів.
— У вересні цього року наші друзі з української спілки у східній Чехії приймали на лікування людей з Закарпаття. Краловоградецький край надав фінансування для того, щоб до санаторію приїхали і підлікувалися спортсмени-інваліди і наші бійці після поранень, контузій. Програма була розрахована на тих, у кого пошкодження чи проблеми з кінцівками.
— Я часто буваю в шпиталях у наших поранених бійців. Подзвонив мені волонтер, там у хлопця відрізали ліву кінцівку, у нього був день народження, і він дуже хотів побачити артистів. Я, звичайно, поїхав. Звали його Сергій, лежав він зі своїм другом. В нього немає лівої, а у друга — правої руки. Жінка підходить до мене і плаче, каже, спасибі вам. — За що? — За «будемо жити». А пізніше мені медсестричка сказала, що то була мама Сергія. І я думаю: Господи, мама майже втратила сина, а вона мені каже «спасибі». Не мені, Сергію Скворцову, режисерові Леоніду Бикову, всім, хто в ті роки визволив нашу Батьківщину.
— З Чехією вас щось пов’язує? Чи є у вас якісь спогади?
— З Чехією, звичайно, я бачив і акторів, і знаю дуже багато представників цієї держави. Дуже радий, що там представники нашого народу, України, знайшли захист від війни, що люди цієї країни допомагають українцям. Перемога України — це перемога Європи. Це перемога людства над тою нечистю, яка зараз представлена в обличчі держави Росії. Спасибі тим, хто сьогодні допомагає нам. І зброєю, і словом і ділом. І де б я не був, обов’язково має пролунати пісня «Ніч яка місячна». Останній раз я був на передку, і ми з ними заспівали, це було здорово, коли сидять військові і співають українську пісню. Пісня — це душа народу.
