«Нам варто говорити про українство світове»: нові проєкти для об’єднання українців
За даними Агентства ООН у справах біженців, у Європі нині живе майже 6 мільйонів 200 тисяч біженців із України і ще понад 560 тисяч в інших країнах світу. Дуже важливо, аби всі вони не втратили зв’язок з Україною під час повномасштабної війни та після її завершення.
Розуміючи цю проблему, команда українських розробників створила мобільний застосунок I’m Ukrainian, який дозволяє приєднатися до неформальних зустрічей українців за кордоном, підтримати український бізнес, який також перебуває за кордоном, і скористатися ще багатьма можливостями.
А громадська ініціатива «Голка» запустила на ютубі проєкт «Мости України», який знаходить відповіді на важливі питання, що турбують українських біженців і що їх об’єднують.
Сьогодні ми поговоримо з комунікаційницею проєкту I’m Ukrainian, а також ведучою проєкту «Мости України» Маргаритою Ситник.
— Маргарито, ви створили важливий проєкт «Мости України», який можна переглянути на ютубі та на майданчиках партнерів проєкту. «Мости України» створений, аби відновити зв’язок між українцями, які залишилися в Україні, та тими українцями, які виїхали за кордон. Чому саме зараз ви запустили цей проєкт? Ще не запізно?
— Я вважаю, що проєкт «Мости України» дуже на часі. Нам важливо не втратити той час і той зв’язок з українцями, котрі виїхали з України через російську агресію, через повномасштабне вторгнення, і українцями в Україні, бо ми всі українці, і перед нами стоять чергові виклики, як зберегти нашу Батьківщину. Тому важливо українцям за кордоном пояснювати, важливо з ними говорити, важливо визнавати, що вони є, що вони нам потрібні, що вони не ухилянти, що вони не дезертири, хоча теж такі є, звісно. Але більшість тих українців, які виїхали через повномасштабне вторгнення за кордон, — це жінки з дітьми, які рятували себе, які виїжджали з України через небезпеку. Зараз вони інтегруються і дуже добре адаптуються у країнах прихистку. Відомо, що чим довше триває війна, тим краще вони адаптуються, і цей зв’язок дійсно втрачається, з одного боку, і активність допомоги, активність громадських організацій деяких падає. Але з іншого боку, всі ті самі жінки вже більш-менш влаштували своє життя, закрили базові потреби у житлі, у навчанні дітей, вони вже почали самореалізовуватися, у багатьох є запит на допомогу Україні. Серед моїх знайомих, які виїхали через повномасштабне вторгнення, є такі запити — вони хочуть бути корисними, вони хочуть щось робити, маючи навіть кілька годин на день. Тому важливо їм показати і дати зрозуміти, власне, що вони можуть зробити для своєї країни, і плюс дуже важливий виклик перед усією Україною і українцями за кордоном стоїть у збереженні України. Ми зараз всі чекаємо на результати виборів у Сполучених Штатах, від яких буде залежати, на жаль, чи буде надалі підтримка України такою потужною, чи взагалі буде ця підтримка. Нас знову західні партнери стали менше підтримувати, і це дуже відчувається в Україні, тому голос української громади за кордоном і єднання цієї громади заради допомоги Україні дуже потрібні. А ще одна мета проєкту — це українцям, які залишилися в Україні, показати, що українці за кордоном для нас важливі, вони можуть стати нашими амбасадорами. Ми не маємо їх хейтити, вони наші помічники, ми можемо на них розраховувати, вони теж багато роблять заради перемоги України. Частина з них повернеться, а ті люди, які навіть вирішили залишитися за кордоном, теж можуть робити свій внесок в перемогу України: вони можуть інвестувати в Україну, вони можуть лобіювати інтереси України в європейських парламентах і навіть у місцевих суспільствах. Це дуже потужний голос української громади, який нам потрібен.
— На вашу думку, наскільки українці, котрі опинилися за кордоном, відірвані від війни в Україні?
— Я знаю, що багато українців продовжують слідкувати за новинами, у декого навіть встановлені оповіщення повітряної тривоги, і тому вони знають, що тут відбувається, як часто відбуваються тривоги. Я думаю, що ми переживаємо різний рівень стресу — за кордоном здається, що все тут страшніше, бо люди не знають, на щастя, зараз, що таке «шахеди» кілька разів за ніч, що таке встати наступного ранку і йти працювати — все це виглядає набагато страшніше, хоча це дійсно страшно. Ми до цього звикли, на жаль, і звикли наступного ранку прокидатися, йти працювати, і щось робити: вчитися, щось креативити. Але з іншого боку те, що мене непокоїть, — те, що ми звикли, що повномасштабна війна триває вже третій рік і, дійсно, рівень підтримки українців, у тому числі і за кордоном, трохи спадає.
— Чи вистачає тим, хто перебуває за кордоном, комунікації з українською владою, чи вони відчувають брак уваги?
— Я вважаю, що нам бракує державних стратегічних комунікацій для українців за кордоном. Звісно, ці консульства, посольства, які має Україна за кордоном, працюють з українцями, з громадськими організаціями. Але їхнього ресурсу недостатньо, аби охопити увагою всіх, бо багато українців виїхало і треба вирішувати, крім якихось державних питань допомоги Україні, ще побутові питання українців, які опинилися за кордоном. Але ось такої простої людської розмови, як говорив Павло Клімкін в одному з випусків «Мостів України», нам дійсно бракує. Я вважаю, що бракує визнання, що є теж українці за кордоном, які вимушено через війну опинилися там, теж пережили стрес, які змогли влаштувати своє життя в чужій країні, з чужою мовою, і які теж показали силу українців, що змогли адаптуватися в чужих країнах. Ми чекаємо, коли вони повернуться, або навіть якщо вони не повернуться, ми хочемо, щоб вони нам допомагали і що ми разом — українці в Україні і українці, які опинилися в різних країнах Європи чи загалом світу, — ми разом маємо працювати на перемогу. Тобто не можна робити такий розподіл, хоча, дійсно, він для багатьох тригерний і емоційний, я це теж можу зрозуміти, — але якщо ми хочемо, щоб Україна існувала, то нам варто говорити взагалі про українство світове, а не українців в Україні і українців за кордоном.
— Які настрої панують серед українців, які залишилися в Україні та потерпають від російських обстрілів, щодо тих, хто виїхав?
— Ну, тут, звісно, багато емоцій, ми живемо в перманентному стресі. Звісно, що різні є українці — є ті, яким, на жаль, байдуже до України. Але ми не можемо хейтити всіх, хто виїхав, не розуміючи, що вони пережили. Багато тих, хто виїхав, — це українці з Харкова, українці з Донбасу також, з півдня України, де була окупація, де були масові розстріли, де росіяни чинили жахіття. Як ми можемо взагалі звинувачувати цих людей в чомусь? Я знаю багатьох жінок, які досі не наважуються приїхати в Київ, бо вони вважають, що тут дуже небезпечно, вони пам’ятають оці перші обстріли, перші дні повномасштабного вторгнення, коли танки стояли вже і під їхніми будинками, вони просто не можуть подолати цей психологічний бар’єр і приїхати в Київ, у якому зараз більш-менш безпечно. Але дійсно дуже багато емоцій у суспільстві. Я думаю, що нам варто пам’ятати, що ми всі українці, яких ворог намагається знищити, не варто нам атакувати один одного.
— Може так статися, що після завершення війни треба буде впроваджувати спеціальні механізми для повернення людей з-за кордону, бо з власної волі вони не захочуть цього робити. Та чи потрібно це робити?
— Частина людей повернеться в Україну, складно сказати, скільки це буде. За даними різних досліджень, в тому числі Міграційної платформи EWL, де я працюю, ми проводимо дослідження з Центром східноєвропейських студій Варшавського університету, — вони говорять про те, що десь під 60 відсотків українців планують повернутися додому. Але це поки що декларації, складно зараз стверджувати, що саме така кількість людей повернеться в Україну, бо невідомо, коли закінчиться війна. Ось саме коли війна закінчиться, люди ухвалюватимуть рішення. Я вважаю, що нам без таких спеціальних програм заохочення до повернення українців додому не обійтися. По-перше, українці захочуть знати, куди вони повертатимуться, чи буде для них робота. Чи повертатимуться вони в житло, яке у них збережено, чи їхнє житло знищено. Вони не знають, де вони будуть жити, і їм мають запропонувати якусь альтернативу. З іншого боку, тут Україна вступає вже в таку конкурентну боротьбу з європейськими країнами за українців. Бо чим далі, тим більше країн Європи розуміють, що українці, які виїхали через повномасштабне вторгнення, працевлаштовані, в різних країнах це 30—60 відсотків українців вже знайшли роботу, а це означає і податки, і страхові внески, і покращення демографічної ситуації. З України виїхали молоді, досвідченні, працездатні люди. Європейські країни не надто охоче сприятимуть поверненню українців.
— Новий досвід, отриманий українцями за кордоном, міг би бути вдало використаний на користь Україні?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— Навіть зараз цей досвід дуже корисний для України. Дуже багато науковців зараз працюють у європейських університетах, і перед ними задача, бо те, що вони можуть робити, — це кенселити оцю «российскую великую культуру», в яку закохані багато європейських науковців і вчених, і розповідати про українську культуру, українську історію. Зараз, до речі, у Відні відкривається факультет українознавства. Власне, в «Мостах України» ми говоримо про те, як кожен може це зробити, як кожен може знайти своє місце, бути корисним Україні і залишатися українцем, де б він не був.
