Муза під час війни не приходить, але книжка тримає життя

У Празі відлунав літературний фестиваль «Світ книги», на якому була представлена сучасна література 40 країн та регіонів. Серед учасників літературного свята були і представники від України. З українською письменницею Катериною Міхаліциною ми поспілкуватися після її творчої зустрічі, на якій вона читала свої нові вірші.

Твори у Катерини за ці два роки — лише пов’язані з війною. Вона, будучи дитячої письменницею, за роки повномасштабного вторгнення не написала нічого для малечі. Про музу, творчість, спілкування з дітьми ми поговорили з письменницею, — а також про можливості фестивалю «Світ книги». Чим він може бути корисним Україні?

— Це майданчик для того, щоб говорити про Україну насамперед. Як я і казала поміж віршами, що ці вірші здебільшого і мої, але не тільки — це свідчення. Тож мати чеську публіку, розмовляти, бачити відгук — це дуже важливо.

— Як ці два роки повномасштабної війни змінили ваше творче життя?

— Як дитяча авторка, бо, власне в Чехії видані дві мої книжки дитячі, — то останні ці два з половиною роки повномасштабної війни я фактично нічого для дітей не написала, хоча дітьми займаюся найбільше. Сьогодні, власне, мій приїзд до Праги теж розпочався із зустрічі з дітьми. Тридцять прекрасних дошкільнят, трошки чеських, трошки українських, і незважаючи на те, що з таким маленьким віком працювати складно з перекладом, я мала свого дощового черв’яка Якова, і ми з ним прекрасно порозумілися з дітьми, і після цього бібліотекарки казали, що вони будуть штурхати чеські видавництва, аби та книжка теж з’явилася чеською, що дуже приємно. І це той заряд енергії, який дозволяє потім говорити — впровадити умовно дорослі розмови із дорослою аудиторією. Але мені би, може, і хотілося писати більше для дітей, але зараз, як колись казала Туве Янссон: «Війна приглушує ту світляну точку, з якої йде творчість для дітей» — бо все одно, навіть якщо писати на складні теми, а, безумовно, дітям треба писати на складні теми, — то все одно це має бути з внутрішнього світла. А того світла, вочевидь, зараз все ж замало. А натомість діти чи то тут, чи то на деокупованих українських територіях, чи то у Львові у бібліотеках, працюють зі стимулом рухатися далі, щось робити. А, відповідно, якщо говорити про зміну у віршах, то те, про що зараз говорить дуже багато українських поетів — там майже немає метафор. Це все живі історії, просто оформлені в такий спосіб, щоб вони достукалися до людей сильніше, потужніше, ніж новини, щоб залишалися з людьми на довше, щоб, зрештою, провокували або відчуття, або думання, а відповідно небайдужість. А відповідно, як ми всі говоримо, ось ці провокування, співвідчування — це є емпатія, але емпатія дієва. І дуже часто люди тут підходили: «що ми можемо зробити?» — і далі. На щастя, в мене є підготовлений список, куди можна задонатити. Що таке донат? Але це теж форма підтримки — чи то донат на військових, на що, звичайно, насамперед звертаємо увагу: що насамперед потребують всілякої уваги, допомоги, вдячності наші військові. Бо якщо не підтримувати їх, то ніхто не вистоїть, дуже у великому та широкому сенсі. Не вистоять ці цінності загальноєвропейські, які всі ми декларуємо, за які всі ми боремося, але борються насамперед українські військові. Але також якщо є люди, які скажуть, що з військовими це складно якось там співвіднести, — добре, тоді є фонди, які підтримують дітей, тоді є фонди, які підтримують тварин, і це теж важливо робити. Це, зрештою, про людяність, яка протистоїть в найширшому сенсі цьому абсолютному злу і жорстокості, якою є Росія зараз.

— Ви сказали про те, що немає зараз цього внутрішнього світла, аби писати для дітей. Але, напевне, ви спілкуєтеся з дітьми в Україні — як вони змінилися за цей час?

— Вони дуже подорослішали. Звичайно, вони діти, вони потребують того, що і всі діти: простору для розвитку, прийняття, любові, тепла, терпіння, бешкету, — але вони настільки дорослі! Що мене, безумовно, радує у цих дітях, бо, безумовно, той досвід, який доводиться їм переживати на всій території України, — це дуже різні досвіди, з різною глибиною травматичності. Але це діти, ті, з якими зокрема мені довелося бачитися, спілкуватися, — це навіть змалечку якісь самоусвідомлені діти. Це діти з дуже болючою, але дуже потужною зараз вже пам'яттю, яка нікуди не зітреться, нікуди не зникне, вона є.

— Зараз, сьогодні, зустрічаючись із чеськими дітьми, ви розумієте різницю між українськими та чеськими дітьми?

— Оскільки це були малючки, вони такі ж самі світлі, з таким самим дзвінким сміхом і з заясненими очима, бажанням творити, бешкетувати, — але тут є чітке усвідомлення, що дітки тут повернуться в безпеку, а в нас діти, які народжені у війні… Поняття безпеки для когось змінилося, а для когось зникло, і діти, які народилися впродовж цих двох з половиною років повномасштабної війни, — це покоління без відчуття безпеки — не тому, що вони так хотіли, чи тому, що батьки не змогли дати, а тому, що прийшла Росія і загрожує усій країні, і загрожує в принципі українській ідентичності. І з цим доведеться багато працювати, це величезна робота на майбутнє. Загалом кажучи, якщо є така можливість, це дуже ефемерно і завжди здається, що це дуже мало, — але якщо вдається на годину з ними повернути у цю імітацію нормального дитинства, якщо вдається викликати їх на творчість, то я схильна думати, що кожен їхній маленький акт творчості, від намальованого смішного монстрика, від складеного з листочків якогось робота-захисника, до спеченого печива, булочки, прочитаної книжки, — це теж акт протистояння, акт залишитися собою всупереч хаосу, який приносить Росія.

— Коли письменники пишуть, мені здається, до них приходить муза. Хто до вас приходить?

Катерина Міхаліцина|Фото: Vitalija Tokarčuk, Radio Prague International

— Залежно від того, що пишуть. Зараз це точно не муза, це щось таке, що коливається від… Оскільки слово — це мій спосіб взаємодіяти зі світом, то від банального способу зберегти свою голову притомною достатньо для того, щоб функціонувати, тримати на собі ті відповідальності, які на мені лежать, і мати змогу допомагати іншим — до неможливості не передати історію, до гострого відчуття загородженості, до близьких, навіть якщо бачиш їх кілька секунд, навіть якщо знайомий з якихось двох-трьох слів чи кількох повідомлень людей, бажання вберегти їх, зафіксувати, втримати і передати далі принаймні емоцію. Дати голос, оживити і викликати цю дієву емпатію.

— Ви мати трьох дітей — ваші діти є прихильниками вашої творчості довоєнної?

— Вони не тільки прихильники, але і старші двоє є співавторами в одній дитячій книжці. В мене їх близько двадцяти, я почала писати для дітей, коли з’явився найстарший син, і у 2013 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла моя перша дитяча книжка. І загалом діти, з якими я перетинаюсь, — не лише мої. Це невичерпне джерело натхнення, це спосіб плекати свою внутрішню дитину, а ця внутрішня дитина є носій цього світіння, який дає писати змогу далі. Жодна доросла фантазія не дійде до того бурхливого розвитку, яка вона буває у дітей. До того, як можна перевернути слово чи кілька літер і щось з нього створити. Це і мої діти теж, в мене найстаршому дев’ятнадцять, найменшому сім, менший взагалі народився з дуже рідкісним генетичним станом, і так, як він змінив мене, так, як він навчив мене бачити, приймати, відчувати, то це ментор, ми вчимося разом. Діти, і мої у тому числі, — це люди, у яких я найбільше вчуся.

— Я читала одне з ваших інтерв’ю, і ви говорили, що на початку війни ви взагалі не могли нічого писати. Чи, можливо, ваші діти просили вас почати щось писати, наприклад, дитяче?

— Вони так не казали, і вони такого не кажуть, але ми дуже багато з ними читали. Я не могла читати для себе, але я читала з ними, і коли Львів… Знову ж, порівняно з іншими куточками країни менш загрожене місто, але на початку повномасштабної там також були сирени — коридори, ванни, і можливість набиратися звідкись сили, щоб давати їм відчуття якоїсь заземленості, щоб остаточно не полетіти у відчай, — то от власне дитячі книжки, читані з ними. Зараз найменший читає мені і розчитується, і я з задоволення слухаю те, що читає він. Ось це такий спосіб відбалансувати те, що в принципі відбалансувати неможливо. Якщо про книжки, то я останнє замовлення зробила — книжки Туве Янссон, я замовила і кордони закрилися — куди воно з Британії дійде… Ця посилочка мені дійшла, читати я не могла, але книжку, звідки я вичитала потім біографію Туве Янссон про це світіння, я тихенько клала під подушку, гладила її, клала назад… І тому, коли зараз питають, як читання тримати, я кажу, що навіть якщо ви не читаєте з дітьми, бо ресурсу мало, читання зазвичай провокує якісь розмови і на те, щоб відповідати на запитання, треба мати ресурс. Він не завжди в мам, особливо якщо це в Чехії, мами з дітьми переселилися, яким треба життя наново відбудувати своє, якусь буденність для дитини влаштувати, — то там ресурсу може і не бути. Але якщо книжка десь живе поруч ось так, хоча б під подушкою, може, спочатку не для читання, а для обіймання, — то книжка тримає життя.