Проєкт «Україна». Чеські лікарі допомагають українським із роботою в Чехії

Від початку повномасштабної агресії Росії проти України чеські практичні лікарі взяли на роботу близько п’ятдесяти українських лікарів, які стали біженцями. Наразі вони виконують роль асистентів, які допомагають лікарям, у першу чергу з українськими пацієнтами. Самі вони лікувати не можуть — цьому заважає необхідний, але складний процес нострифікації, а головне, потім і апробації. При цьому низка українських лікарів хотіла б залишитися в Чехії і працювати повноцінно й самостійно. Як їм у цьому допомогти, вирішують у Чеському лікарському товаристві імені Яна Еванґелісти Пуркинє.

Згадані українські лікарі стали асистентами чеських завдяки проєктові «Україна», який триває вже понад рік. Чеське радіо поговорило про нього з заступником голови Чеського лікарського товариства і головним координатором проєкту «Україна» доктором Цирілом Мухою.

— Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну і приходом у Чехію хвилі біженців тисячі українців, серед іншого, потребують тут медичної допомоги. І є серед них і фахівці-медики, які теоретично могли б цю допомогу надавати чи, принаймні, допомагати надавати. Як вдалося влаштувати цей процес, яка зараз із цим ситуація?

— Ми цю проблему усвідомили ще в перші дні кризи навколо біженців і сказали собі: а що ми можемо зробити? Ми бачили, що серед пів мільйона українців, які пройшли через Чехію, було чимало лікарів, але частина їх працює прибиральницями чи на схожих роботах. Ми сказали собі: це ж шкода!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

У Празі пропонують безплатний інтенсивний курс чеської для медиків

Але, на жаль, процес того, щоб лікар із України міг адекватно працювати саме як лікар, по суті, нескінченний. Тоді ніхто не знав, скільки протриває війна — місяць, пів року, рік, — ми й зараз цього не знаємо. Але такий початковий період для того, щоб той лікар міг працювати хоча б як випускник чеського медичного факультету, в нас досить довгий. Це для початку нострифікація, коли перевіряється диплом, чи він виданий належним медичним навчальним закладом. Потім іде процес, коли треба скласти так званий апробаційний іспит, а він дуже важкий: це понад півтори тисячі, майже дві тисячі питань, не дуже вдало складених. А потім іще треба на пів року на стажування в так званому акредитованому стаціонарному лікувальному закладі — а це проблема, бо їх стільки нема. І ми зараз постали перед питанням, як це вирішити, щоб лікарі туди взагалі дісталися.

І ми тоді подумали: якщо українці не можуть працювати як лікарі, візьмімо їх як практикантів, щоб вони бачили нашу медичну систему, навчилися їй — і щоб і нам допомогли, і собі допомогли. І ми придумали таку програму, що, по-перше, допомогли їм із адміністративними питаннями — заявити про них у бюро працевлаштування, заповнити всі документи, зареєструвати в страховій компанії і так далі. І водночас ми виділили суму в 1 мільйон крон, із якої ми підтримуємо ті амбулаторії, які приймають українців, і оплачуємо роботу тих українців. І вони працюють як асистенти практичного лікаря, тобто не можуть лікувати самі, але з ними біженці можуть говорити рідною мовою. Тобто це працює так: приходить пацієнт, український медик його вислуховує, записує анамнез, з’ясовує, які ліки пацієнт приймає, чим лікується, — а потім передає це чеському лікареві, і проблема вирішується.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Проєкт «Україна». Українські лікарі допомагають чеським: спілкуються з пацієнтами з України і економлять час

Цей проєкт дуже успішний: за цей час ним пройшло майже 50 лікарів. Дехто з них виїхав в Україну чи до іншої країни, але хтось уже й склав апробацію. Я думаю, це справді допомогло: це вигідно і для того лікаря, що він займається своєю професією, і для українського пацієнта, який може поговорити про свої проблеми рідною мовою, і для чеського лікаря, якому непросто скласти анамнез людини, яка не говорить чеською. І цю амбулаторію це ніяк не навантажує, чи навантажує мінімально. І цим медикам платять за роботу, а вони сплачують податки, держава не мусить платити за них. Так що, думаю, ця програма дуже допомогла.

До того ж одна з активних практичних лікарок іще в перші дні створила інтернет-сайт lekariproukrajinu.cz, який працює й нині, і пані докторка Анна Матоушкова його дуже добре підтримує, — і там є така орієнтація, там є лікарі, які беруть до своїх амбулаторій, там є інструкції, що робити для складання апробації, де і що розпитувати, — і це нам теж дуже допомогло. Так що я б сказав, що проєкт дуже добре вдався.

І ми зараз стоїмо перед питанням: що далі? Бо більшість тих лікарів, поки війна іде, як іде, хотіла б продовжити працювати, йти до того, щоб вони могли працювати самостійно або принаймні під доглядом, але вже власне як лікарі. І тепер ми будемо намагатися про це домовлятися з державою.

— Але з логіки речей випливає, що хоч перша частина цього проєкту успішна, це певною мірою тимчасовий проєкт, бо більшість тих українських лікарів, мабуть, хотіла б раніше чи пізніше почати працювати як справжні повноцінні лікарі. Із того, що ви бачите і що знаєте зі свого досвіду, в них виходить пробитися і наблизитися до цієї мети?

— Ви кажете, тимчасове рішення… Ми сподіваємося, що буде «тимчасова війна», і все вирішиться. Так що це було б найкраще. Але, як я казав, одна з проблем полягає в тому, що лікарі мусять усе піврічне стажування відбути в лікарні. А серед них значна частина лікарів, які хотіли б займатися первинною допомогою в амбулаторіях. Так що перше, в чому ми намагалися б вчинити тиск на державу, — щоб, може, змінити ту постанову, щоб принаймні частину того стажування вони могли провести в амбулаторіях, і тим би відпала та соціальна проблема. Але це не просто. Лікарі є, є й лікарні, але, на жаль, їх відносно мало.

— Про спосіб нострифікації й апробації в Чехії вже велися дискусії і до початку масштабного вторгнення Росії в Україну. Свого часу був такий інструктажний відеоролик для лікарів, що прибувають із країн колишнього Радянського Союзу, про те, як цей процес відбувається в порівнянні з іншими країнами. І фактично висновком усієї тієї інформації було те, що у зв’язку з тим, що в Німеччині весь цей процес простіший, то, по суті, це закінчувалося рекомендацією: подумайте, чи ви справді хочете пройти весь цей процес саме в Чехії?

Якщо ви на це глянете зі свого досвіду, що ви про це скажете: у Чехії це добре влаштовано?

— Ну, відверто кажучи, це досить схоже в усій Європі. Це величезна вигода Європейського союзу, що коли хтось отримає якесь рішення, якийсь папір у Чехії, то це чинне в усьому Євросоюзі. Так що аж принципових відмінностей немає.

Я тут бачу інший аспект. Якщо п’ять років тому якийсь громадянин Росії міг вирішити, що поїде на Захід і хотітиме там працювати лікарем, то він просто знав, що то не буде прогулянка трояндовим садом, — але то було його рішення. Та цілком інше, коли хтось утікає від війни, — то вже не його вільне рішення. Тому я думаю, що можна було б зробити щось, щоб, може, трохи понизити вимоги, скажімо, тимчасово — на три роки, чи якось так. Бо я розумію, що, мабуть, було б погано знижувати той рівень. Але якесь тимчасове рішення, як ми говорили про тимчасовість війни, могло б бути. Наприклад, так, що три роки ця людина зможе працювати під доглядом, і вже потім то буде якось вирішуватися далі, якось так. Чи щоб трішки знизити вимоги до апробації, щоб її можна було скласти, — на перехідний період і для тих, хто прибув не добровільно.

— І чеські державні органи схильні до такого рішення?

— Відверто кажучи, тим часом не дуже. Але я б суворо розрізняв, хто, власне, біженець від війни, а хто ні. У цьому різниця. І я думаю, що це варто взяти до уваги.

— Україна, як і Чехія, — європейська країна, зі схожою культурою, але відмінності все ж є — зокрема, і в способі надання медичної допомоги, і в очікуваннях пацієнтів. Чи траплялися в вашій практиці приклади, можливо, певних непорозумінь? У чому ці відмінності?

— Так, траплялися. Це дуже цікаве запитання. Ми навіть робили таке собі порівняльне дослідження, як працює ця медична допомога. Я б сказав, що ця допомога там на високому рівні. Принципова різниця в тому, що в Україні більша її частина платна. І це має свої і плюси, і мінуси. По-перше, коли люди вирішують пройти якесь обстеження, то просто йдуть і оплачують його. І було цікаво, коли я, наприклад, направляв пацієнта на ультразвук, а запис за шість тижнів наперед, то пацієнт дивувався і казав: як то, в нас я можу піти через пару днів. Я йому кажу: але в нас інакше… а він каже: так я заплачу! А я йому відповідаю: в нас так не можна, щоб ви заплатили і йшли поза чергою. Ось такі цікаві речі. Або ліки: в Україні буває, що лікар порекомендує якесь лікування і пропонує: найкращі ліки такі-то, гірші ліки такі-то, а базові ліки такі-то, і діставайте собі ліки самі. І залежить від самого пацієнта, які ліки він собі обере чи які дістане. Є також недовіра до вакцинації — набагато більша, ніж у нас, причому не так до самого факту щеплення, як до ампули з вакциною, бо вона там може бути підроблена, і вони бояться, що в ній зовсім не те, що написано. Тобто вони не стільки не хочуть бути щеплені, скільки самі шукають собі вакцини, щоб було гарантовано, що вони справді оригінальні. То вони і в нас мають трохи недовіру і хочуть усе з’ясувати тощо. Так що ось такі принципові відмінності.