Пункт, за який українцям найбільше дорікають у Чехії
Останнім часом у Чехії все частіше можна почути докори на адресу українців, які їздять додому під час війни. Дехто сприймає такі поїздки як відпочинок чи навіть привілей. Але що насправді стоїть за цими поверненнями?
Ми зібрали історії українок з Острави та околиць, які розповіли, чому вони їздять в Україну і через що насправді проходять під час цих поїздок.
Віталіна Бодня разом із дочкою живе в Остраві вже понад чотири роки. За цей час вона лише кілька разів їздила в Україну. Найголовніше для неї — побачитися з батьками. З ними вона зазвичай зустрічається на заході України, у відносно безпечніших містах. До рідного Запоріжжя Віталіна їхати не наважується — через постійні російські обстріли.
«Ми дуже хочемо, але я там чотири роки вже не була — там живуть мої батьки, вони виїхали з окупації з Василівки, вони живуть в моїй квартирі. Але ми навіть туди боїмося приїхати. До речі, планували цього літа, ми мріяли дуже, але боїмося, тому що кожен день прильоти і дуже багато — вчора сім КАБів, сьогодні знову сім КАБів».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Кожна поїздка до України для Віталіни — це не лише зустріч із батьками. Водночас вона намагається вирішити питання з документами та здоров’ям. Адже, каже вона, багато послуг в Україні коштують значно дешевше, ніж у Чехії. Із задоволенням зупинялася б у Львові, але через високі ціни на житло обирає сусідні курортні міста.
«Трускавець, Східниця, чому не якесь ще село — бо в Трускавці є всі лікарі, які потрібні, ми там лікуємо з донькою зуби. Плюс до Львова поруч ми їздимо — паспорт дитині, мені робили, це також дешевше, ніж зробити тут за кордоном, в «ДП сервіс» виходить. Додатково ще батьки можуть мені передати якісь речі з дому, я, слава Богу, не росту, я можу носити і те ж взуття, і ті плаття всі, і я ще за чотири роки майже тут нічого не купляла, це дуже виручає, і це дуже бюджетно, бо навіть перевізниками посилку — це таки дорожче. Тобто назвати це а-ля відпочинком я не можу, бо ми їдемо у справах, і так буквально на 2—3—4 дні, це не більше, тобто бігом-бігом все і повертаємось, тому що навіть жити в Трускавці якийсь зайвий день — це також витрати, які не до кишені на сьогоднішній день».
68-річна Зоя Головко зараз живе у Біловці, що неподалік Острави. В Україну їздить, щоб побачитися із сестрою. Через війну вони вже давно не можуть зустрічатися у своїх рідних містах. Тож щоразу шукають безпечніше місце, де можна хоча б на кілька днів побути разом.
«У мене в Україні сестра живе, у нас дуже гарні стосунки, ми зустрічаємося з нею на території України, бо вона не може за сімейними обставинами приїжджати в Чехію чи кудись в іншу країну. То я їжджу туди, ми зустрічаємося, проводимо з нею час, вона живе в Полтаві, я сама з Кривого Рога, це такі місця гучні нині, — то ми зустрічаємося чи в Східниці, чи на Закарпатті, чи там, де тихо».
Одним із місць, куди Зоя Головко любила приїжджати ще до повномасштабної війни, був Моршин. У цьому невеликому курортному містечку вона оздоровлювалася у санаторіях. І каже, що особливо цінує там цілющу воду.
«Там вода для мене підходить, і взагалі тихо, таке невеличке зовсім містечко, дуже приємно там відпочивати. А що цією водою там лікується? Лікується — це печінка, підшлункова, цукор збиває, і тихо, спокійно — озеро, ліс, дуже гарно, дуже тихо. Зараз там людей дуже багато приїжджає, які ніколи не їздили туди».
Валентина Павлюк живе у Чехії вже понад чотири з половиною роки. Її чоловік зараз захищає Україну у лавах ЗСУ, а сама Валентина в Остраві виховує чотирьох дітей. За цей час вона лише шість разів поверталася в Україну — і жодна з цих поїздок не була відпочинком. Кожного разу причиною ставала необхідність: відновлення будинку, допомога родині, оформлення документів чи питання здоров’я дітей.
Уперше після початку повномасштабного вторгнення Валентина повернулася додому восени 2022 року. До війни її родина жила у Бучі. Після звільнення міста вона поїхала, щоб побачити, у якому стані залишився їхній будинок, де близько місяця перебували російські військові.
«Я думала, що сама приберу будинок, але коли побачила те жахіття, яке влаштували солдати, мені не хотілося щось там робити, мені хотілося більше плакати. Я не могла з цим просто впоратися. Зрештою, мій вибір був найняти клінінгову компанію. Тоді з нашого дому я взяла лише дитячі книжки, іграшки, деякі особисті документи, яких мені не вистачало, і повернулася до Острави».
Наступного року Валентина знову поїхала в Україну — цього разу щоб зустрітися із чоловіком після тривалої розлуки. Вони побачилися у Львові, бо через російські атаки в Києві часто були проблеми з електропостачанням.
У 2024 році поїздки були пов’язані вже зі здоров’ям старшого сина. Через особливості його стану звичайне стоматологічне лікування для нього є складним.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«У нього синдром дефіциту уваги та гіперактивность і висока сенсорна чутливість — тому він психологічно не витримує звичайного стоматологічного лікування зі звуком бормашини. Лікування він мусив проходити під загальним наркозом. Як всі, мабуть, знають, у Чехії довгі черги не лише до звичайного стоматолога, а на лікування під наркозом доводиться чекати приблизно півтора року, як нам тоді сказали. А в приватній клініці це б мені коштувало приблизно 40 тисяч крон одне втручання, в приватній чеській клініці за два втручання б уже коштувало 80 тисяч крон. Таких грошей у мене, на жаль, немає».
Остання поїздка цього року була також вимушена — через пошкодження житла її свекрухи після вибуху.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Ударна хвиля вибила вікна. Звичайно, що вікна вилетіли не тільки в моєї свекрухи, там ціла вулиця довжиною близько шести кілометрів залишилася без вікон. І потрібно було вирішити питання скління: замовити нові склопакети, домовитися з приватною фірмою, щоб це встановили якомога швидше».
Валентина каже, що після повернення до Чехії їй потрібен час, щоб знову відчути себе в безпеці.
«Коли я повертаюся до Острави, то ще деякий час минає, перш ніж мій розум і тіло знову усвідомлюють, що я в безпеці. Достатньо, щоб повз проїхав мопед, або на будівництві щось гучно впало, або на якомусь святі вибухнув феєрверк, — і моє тіло реагує швидше, ніж розум. Раціонально я розумію, звичайно, що мені нічого не загрожує, але нервова система пам’ятає це по-своєму».
