Вимушене сусідство: як жити під одним дахом з батьками за кордоном? Поради психолога

Зараз гостро постає питання співжиття дорослих дітей з батьками. Що робити, коли через війну ви вимушені жити не лише у чужій країні та чужій квартирі, а ще і в незвичному форматі, коли вже звикли бути самостійними? Це головна тема, яку ми обговоримо зі Світланою Санжаренко, психологом із некомерційної організації Agency for Migration and Adaptation AMIGA, діяльність якої спрямована на психологічну адаптацію українських біженців.

— Чи існує небезпека проживання під одним дахом батьків з дорослими дітьми через війну та у чому вона полягає?

Світлана Санжаренко|Фото: Vitalija Tokarčuk, Radio Prague International

— Так, звісно. Небезпека може полягати у тому, що вже дорослим людям, які звикли жити своїм самостійним життям, знову потрібно переналаштовуватися. Це може викликати емоційні загострення, стресові ситуації, тому що менше простору. Потім поколінні відмінності, тому що батьки звикли жити за своїми правилами, а діти за своїми, а якщо там ще є онуки, то там завжди є боротьба поколінь. Втрачається особистий простір як у дорослих батьків, так і у дорослих дітей, і щоб віднайти цей простір, потрібно пережити якісь перипетії, інколи можуть виникати конфлікти через це. Щоправда, інколи вони потрібні, щоб відстояти свої кордони, і якщо виникає конфлікт для того, щоб прояснити ситуацію, — це добре. Якщо виникає конфлікт для того, щоб перестати спілкуватись, то це гірша ситуація. Працюючи тут вже третій рік, я бачила різні ситуації, які вирішувались конфліктами і люди роз’їжджалися по різних домівках чи хтось повертався в Україну.

— Поверталися через те, що не витримували?

— Так. Особливо це були батьки з дітьми.

— А у вас є історія, яка запам’яталася й була дуже емоційною?

— В мене є декілька історій. Особисто моя, наприклад, не з моїми батьками, але ми жили разом: я, літня жінка та її онука — ми жили в одному просторі. Це був будинок, але все одно ми жили в одній кімнаті. Що було з важкого? Обов’язки, якась відповідальність у великому місті падала на мене, щоб вирішити: де тут «уряди праці»? де станції метро? як дістатися до Праги? — і для цієї жінки кращий вихід був поїхати додому, і вона так і зробила. Хоча у нас конфліктів не виникало, але це теж було не дуже просто, тому що вона була не у себе вдома — вдома в неї залишився великий будинок, і їй насправді тут було дуже важко, тому що їй потрібен був город, їй потрібно було спілкуватися і піклуватися про когось, і вона не витримала — пів року вона тут прожила і поїхала додому.

— Складні ситуації виникають, коли саме дорослі діти живуть зі своїми батьками.

— Так. Є важкі такі історії, коли, наприклад, батьки вже літні і не дуже здорові, де дорослим дітям доводиться піклуватися про них — будувати якійсь графік: як потрапити до лікарні? які купувати продукти? коли готувати? — і це все теж в обмеженому просторі, наприклад, кімната чи маленька квартира. І бувають такі конфліктні моменти, де старші люди не так багато сплять, наприклад, як дорослі діти, і тому починається якась ходьба посеред ночі, шарудіння папірцями, така неповага до особистого простору своїх дітей.

— Як пояснити своїм батькам, які ще мають сили працювати та є самостійними, що не треба порушувати кордони своїх дорослих дітей?

— Тут потрібно показати, що ви можете бути самостійною людиною, але все одно батьки ставляться до нас як до дітей.

— Але коли вже показано, що ти доросла людина, яка заробляє, яка сама жила багато років в Україні, — а тут мати постійно порушує кордони, постійно нав’язує щось, говорить якісь примітивні навіть речі, які тобі добре відомі. Ось як не обурюватися? Можливо, є якесь правило, що робити та що проговорити?

— Так, є деякі правила, але я б, наприклад, запропонувала прийти до психологів, тому що я вважаю: тим, хто сюди приїхав, допомога потрібна кожному. Навіть у таких конфліктах прийти і хоча б психологові розказати, позлитися, можливо, в кабінеті. Дуже рятує людей гумор: «Я тебе почула. Дякую, бо я не розумію. Дякую, що ти мені нагадала», — і якось так, можливо, віджартовуватися.

— Це можливо, якщо це два-три рази, а коли це постійно, то це складно.

— Це дуже складно, і я справді пропоную якось знаходити і для батьків якісь заходи, де вони можуть бути і відчувати себе класно та впевнено. Наприклад, у нашій організації є такі тренінги для «сеньйорів» — вони туди приходять, вони роблять арт-терапію, вони спілкуються, — я думаю, вони задовольняють якусь таку свою потребу — щось висловитись, побути головним. До мене діти дорослі приходили, і я направляла, пропонувала, щоб батьки йшли також і розвивалися, і спілкувалися, тому що ж батьки обмежені — вони не так часто виходять кудись, в них не стільки обов’язків, в них багато сил і енергії, я вважаю, тому, що вони сидять вдома, в них немає такого інформаційного простору, де б вони могли щось робити, і відправляти їх туди, щоб вони знайомилися, знаходили собі друзів і не цькували своїх дітей.

Світлана Санжаренко|Фото: Vitalija Tokarčuk, Radio Prague International

— Можливо, наступне запитання не зовсім до вас, але що робити, якщо мати та дочка чи син не можуть разом мешкати, але в них немає можливості винайняти інше житло?

— Я думаю, що це дійсно більше таке побутове питання, але коли комфортно вдома, то комфортнішим і життя стає, і тому дуже важливо, щоб простір був комфортним. Можливо його побудувати так, щоб у кожного був свій куточок, де буде місце для роботи та зона для сну. В мене, наприклад, є дві клієнтки, які мешкають разом, вони не мама і донька, але там теж така різниця у віці, і вони поставили ширму між своїми ліжками, і одній це не підходить, а інша зробила собі таке гніздечко і їй там добре.

— Ви розумієте, що може навіть виникнути проблема у тому, що в орендованому житлі навіть не можна забити цвях — тоді що робити, якщо ти навіть не можеш нічого зробити у цьому помешканні?

— Інколи доводиться змиритися з тим, що у вас є такі обмежені умови; якщо не виходить змиритися, то, можливо, якісь шукати інші шляхи.

— А повертатися — це вихід?

— Таке питання складне. Ми всі дорослі люди, і нам дійсно складно пристосуватися один до одного і, власне, цей простір побудувати таким чином, щоб було зручно, і тому справді важко. І тому тут таке питання — повертатись чи ні — це для кожної людини індивідуальне. Людина обирає, що вона втрачає, що вона матиме, коли повернеться додому чи навпаки. Людина, яка залишається, згодна жити у якомусь малому просторі, але бути у спокої і не чути вибухів «шахедів». Так, є якісь побутові сварки, але це краще, ніж бути там, де йде війна. Тому я вважаю, що це вибір кожної людини.

— Є якийсь тест чи прийом, яким можна скористатися для того, щоб визначити людині для себе, що потрібно робити: залишитися чи їхати, скільки плюсів та мінусів?

— Коли я працюю з клієнтами, коли треба вирішити, що обрати, я користуюся квадратом: що я отримаю, якщо я це зроблю? що я втрачу, якщо я це зроблю? що я отримаю, якщо я це не зроблю? що я втрачу, якщо я це не зроблю? — і там одразу видно, які у вас пріоритети та які потреби. Це не тільки про вибір — залишатися чи повертатися, чи роз’їжджатися, наприклад, з батьками, — а і про інші життєві теми.

— Що можете порадити: самотужки вирішувати це питання чи йти до психолога?

— Я як психолог все таки раджу отримувати цю психологічну допомогу, тому що у нас в організації, в «Амізі», є психологи індивідуальні, де ви можете отримати 10 зустрічей безкоштовних, кризових, — і є групові зустрічі, які направлені на людей різного віку: дитячі групи, підліткові, групи для жінок середнього віку і є групи для «сеньйорів». Тому, якщо ви не можете вирішити самостійно, якщо ви не можете вирішити з подружками…

— А слід звертатися до подружок чи якихось радників, які можуть щось сказати з цього приводу, бо поговорити можна, але питання не вирішується?

— Кожен буде радити зі свого досвіду, тому я за те, щоб ви свій досвід нарощували, щоб ви прийшли в те місце, де вас будуть сприймати, вас будуть слухати і допомагати знайти шляхи вирішення вашої проблеми. Тому звертайтеся до нас, приходьте до нас, і ми будемо допомагати вирішувати ці питання.

— Серед ваших клієнтів багато людей, які через побутові причини повернулися до України?

— Я не скажу вам статистику.

Світлана Санжаренко і Віталія Токарчук|Фото: Radio Prague International

— Але повертаються?

— Повертаються. Повертаються люди додому, а потім повертаються сюди — є такі. Був час, такий бум повернення додому, у 2023 році, але вони повертаються сюди, особливо якщо вони повернулись, наприклад, у якісь східні чи південні області України.

— Підсумовуючи нашу сьогоднішню розмову: яку пораду можете дати тим, хто зараз проживає зі своїми матусями, бабусями? Що робити, щоб усім під одним дахом було добре?

— Спілкуватися. Визначати, що є проблема, і про неї казати, і якось намагатися вирішити її разом, тому що коли є спільна ціль, то проблему вирішувати значно легше. Також навчитися поважати кордони свої, своїх родичів, дітей, батьків — тому що без цього нікуди.