Психолог: біженці мають страх за тих, хто лишився в Україні, багато проблем із алкоголем

Український психолог, художник і громадський діяч Ростислав Прокоп’юк каже: люди втікають від себе, від реальності, і дуже багато через це втрачають. За 33 роки через його ординацію в Празі пройшло багато людей, яким він допоміг позбавитися від різних залежностей.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Українські біженці потерпають від депресій, але не вирішують цю проблему, встановило дослідження

— Ви видали дві книжки: «Не курити — це просто» та «Живіть своїм життям». Як ви допомагаєте зараз, зокрема, українським біженцям, які трохи втрачають рівновагу у зв’язку з тим, що вони далеко від домівки, і потребують поради психолога?

— Це для мене зараз дуже болісне питання, тому що за 33 роки, які я в Чехії, ніколи не було стільки проблемних людей, питань, як зараз, в українців у Чехії. Я працюю в Празі. Дуже багато проблем з алкоголем. Люди тікають від себе, від реальності, і люди дуже багато цим втрачають, тому що втрачають сім’ї, роботу, здоров’я.

— Що входить в обсяг вашої роботи, що ви їм радите?

Ростислав Прокоп’юк|Фото: Архів Ростислава Прокоп’юка

— Займаюся всіма видами залежностей. Куріння, алкоголь, гемблери, автомати, наркотики. Я починаю свою роботу з позитиву. Він приходить і каже: «я п’ю», я кажу: «мене не цікавить, що ви п’єте, мене цікавите ви». Я починаю з того, що людина втратила: повагу до себе, втрата стосунків міжособистісних. Тому що коли це починаєш з ними розбирати, все це обов’язково пов’язано з війною, російською окупацією в Україні. З тим, що хтось — рідний, близький, знайомий — хтось є там. І оцей страх за того, хто є там, мабуть, є однією з найбільших причин втекти від цієї реальності, не думати про це. Перша моя книга називається «Не палити — це просто». Це мій досвід двадцяти років. Чому люди починають курити, як цього позбавитися і жити для себе, не для сигарети. Єдина залежність, яка має бути, — це залежність від життя. Друга книга називалася «Живіть своїм життям». До неї ввійшли всі ті історії, почуті у мене в ординації, і всі ті недоговорені речі, коли пацієнт пішов, а я ще думаю про те, що я йому не сказав, не порадив. До речі, коли я цю книгу написав, вона мені здалася дуже страшною, кажу: це ніхто читати не буде, це одні трагедії. Я на хвильку задумався над собою, в кінці кожної розповіді я дав ще кілька рядків — як би не мало бути. Тобто варто задуматися, що ви робите не так, що ви можете зробити інакше.