Складно написати вірш українською: поетеса Ірина Загладько про творче життя у Чехії

Поетеса та перекладачка Ірина Загладько раніше творила українською. У 2017 році вона отримала найпрестижнішу українську премію для молодих письменників «Смолоскип». Згодом переїхала до Чехії і за роки життя в цій країні перейшла у своїй творчості на чеську, видавши дві збірки. Зі своєю збіркою «Як чепуритися під час хвороби» („Jak se líčit v nemoci“) Ірина Загладько стала переможницею першої літературної премії критиків Чехії.

— Наскільки важлива для вас ця нагорода?

— Важко сказати, я, мабуть, не дуже готувалася отримувати в Чехії взагалі які завгодно нагороди. Але я думаю, що це нагорода є важливою цілком для чеської  літератури, для чеської літературної сцени, тому що цю нагороду дали авторці, котра навіть не має чеського громадянства, я навіть «тривалий побут» отримала буквально місяць тому.

— Скільки ви вже в Чехії?

— Шостий рік.

— Це багато.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Новоствореної чеської літературної премії вдостоїлася поетеса-українка

— Так. Мені здається, багато, так. Мені здається, є важливим, щоб літературна сцена розросталася і приймала до себе авторів та авторок поза чеськомовну аудиторію. Словом, яка завгодно соціальна або національна меншина. Якщо ми маємо можливість цих людей запросити до діалогу з нами — це чудово, але якщо ми вміємо їх оцінити — їхню творчість чи будь-що, що вони роблять, — то я вважаю, що це теж важливо.

— За вашими відчуттями, чи багато людей долучилося до діалогу з вами?

— Що ви маєте на увазі?

— Наскільки чеська публіка звертається до вас, читає вас і як ставиться до вашої творчості українська?

— В першу чергу, я почуваюся дуже комфортно на чеській літературній сцені, тому що тепер це моя домашня сцена і у мене там багато друзів, і мені здається, що це дуже приємне співтовариство, де майже немає конкуренції.

— Серйозно?

— Так.

— Вона відрізняється від української?

— Я думаю, що і в українській та конкуренція несильна, але, можливо, в українській відчутніша. В Чехії конкуренція є більшою в прозі, там дуже багато усього пишеться та видається і там є конкуренція, але поети та поетки тут переважно знають одне одного, гарно товаришують і підтримують одне одного. Що стосується читачів та читачок, то так, іноді мені хтось напише, що прочитав мою книжку. Можу сказати, що веду досить активне життя у соціальних мережах, за мною слідкує досить багато людей, і ці люди також долучаються до якогось діалогу у соціальних мережах.

— Ваша збірка «Як чепуритися під час хвороби» є точно дуже особливою та особистою, бо в ній дві боротьби: боротьба з війною та хворобою.

— В ній багато тем, і я зазвичай дуже не хочу, аби та книжка була віднесена лише до цих двох тем, хоча я розумію, що вони основні. Хоча я розумію, що ці дві теми роблять книжку, так, можливо, доступною для широкого кола читачів.

— Якщо говорити про війну та хворобу, яка боротьба складніша?

— Це таке філософське питання. Для мене це дивне питання, і я не знаю, як на таке питання відповідати. Для мене було важливо вижити і жити далі. Це була моя головна мета того року, а війна була додатковою обставиною, котра наклалася на ситуацію, яка вже сталася. І якщо говорити про те, що це обидві такі війни, то в тій повномасштабній я ж насправді не брала участь: я нею жила, я переживала, але це було однозначно щось інше, ніж ті люди, які справді були там.

Ірина Загладько та Віталія Токарчук|Фото: Barbora Navrátilová, Radio Prague International

— Взагалі зі своїм читачем у поезії ділитися такими переживаннями власної хвороби наскільки складно?

— Складно. Я дуже вагалася, видавати цю книжку взагалі чи ні: вона деякий час лежала, а потім мені потрібна була відвага, щоб надіслати її видавництву, а коли видавництво погодилось, я весь час підготовки книжки до друку мала ту тривогу, що занадто багато особистих речей стануть доступними для широкої аудиторії. Також я розуміла, що потім я буду читати якусь критику на цю книжку. І це може бути болісно. Мені, наприклад, дуже неприємне взагалі словосполучення — рак і війна, для мене це якась вульгаризація цієї книжки. Але дуже часто я читаю якісь рецензії на це, і так, люди в першу чергу там бачать онкологічно хвору цю війну. Також я знала, що мені доведеться цю книжку якось презентувати, тобто мені доведеться відповідати на питання, іноді, можливо, не зовсім коректно поставлені, і це відбувається насправді. І так стається.

— А ви пам’ятаєте свою першу презентацію та відчуття свої?

— Перша презентація була супер, тому що я вибрала трошки нетипову форму презентації — це було сценічне читання: ми зробили з цього маленьку п’єсу, читала я та двоє акторок. Перед тим з нами працювала театральна режисерка, і так виглядала презентація цієї книжки, тобто не було більше жодної дискусії на цю тему, тому що я вважаю, що там нема про що дискутувати, книжка говорить сама за себе.

— А чи зверталися до вас люди, які так само, як і ви, боролися чи борються зі своєю хворобою?

— Я думаю, що так, але вони про це не писали прямо, але, можливо, на якихось читаннях, я не пам’ятаю, як саме я зрозуміла, але я зрозуміла з питань.

— Перед інтерв’ю ви сказали, що після цієї нагороди трошки змінилося ваше життя. Розкажіть, яким чином?

— Життя дуже змінилося в перші дні, зараз воно повернулося до свого русла, але це були такі перенасичені дні, коли здавалося, що весь час щось відбувається, і було дуже дивне відчуття, коли я заходила у соціальні мережі і всюди у стрічці бачила свої фото.

— А це приємно чи ні?

— Це дивно.

— Чому? Ви ж, напевно, очікували, що про вас будуть говорити та писати?

— Мені було, звісно, приємно, але також з’явилося таке відчуття, якого я не очікувала. Це таке відчуття роздвоєності, розмноженості: де я є? Я тут, коли сиджу за цим столом, чи, може десь якісь порції мене живуть там всюди на цих фото, у цих інтерв’ю — от це було складно. Мені було важко поскладати себе докупи, знову якось відчувати себе — це для мене було важливо.

— Що вам допомогло? Комусь допомагає миття посуду…

— Мені допомогло спілкування з людьми, але не через соціальні мережі, а особисто.

— Наскільки українським поетесам у Чехії живеться складно чи, навпаки, легко, можливо?

— Нас, певно, небагато. Я знаю, що в Словаччині є цікава українська поетеса, про яку я дізналася зовсім нещодавно, і вона теж видала свою першу збірку в Словаччині, я б дуже хотіла з нею познайомитись. В Чехії я можу сказати лише за себе. Для мене було важливо те, що я змінила мову, якою я пишу, тому що, очевидно, якщо б я тут писала українською, мене б ніхто не читав чи читала б невелика кількість людей.

— Ви хочете сказати, що українці би вас не читали? Ви так списали з рахунків українців.

— По-перше, і в Україні поезія аж так не читається. Яка тут ймовірність, як би читалася тут моя поезія, а також де б я її друкувала, де б я її видавала?

— Це був свідомий ваш вибір?

— Це був абсолютно свідомий вибір, я знала, що хочу продовжувати свою письменницьку діяльність, і також мені було дуже цікаво експериментувати з новою мовою.

— Скажіть, як відчувати та писати чеською, тому що мова — це щось від душі?

— Виявляється, що не від душі. Мозок адаптивний. Не знаю, чи існує душа, окей, було б класно, якби б вона існувала, але я точно знаю, що існує мозок і мозок пристосовується, тому що моє середовище спілкування від початку було чеськомовне, тобто я вивчила мову дуже швидко, і, думаю, це мені дуже допомогло і я розмовною мовою почала розмовляти.

— А як поетеса вивчила? Що допомогло? Курси чеської? Читання?

— Читання, слухання і комунікація.

— А скільки було вами написано, як то кажуть, у стіл перед тим, як взагалі ви показали свої вірші чеською?

— Небагато. Я думаю, що справа в тому, що коли я почала читати чеською, писати, я багато ці тексти потім переписувала, тобто то були ці самі тексти, я з ними працювала. Потім виявилося, що тих текстів було стільки, що може бути збірка, тобто в столі не лишилося багато.

— Для вас вже зараз не має значення — це чеська чи українська. Ви продовжуєте писати українською?

— Ні, не продовжую, тому що я не перебуваю в українському середовищі, і це виявилося таким ключовим: середовище, мова середовища є ключовою. Якщо все навколо мене відбувається чеською мовою: засоби масової інформації, люди довкола, реклама, яку ми бачимо, — мільйони терабайтів, — і тоді я починаю і мислити, і думати чеською, і дуже складно тоді дійти до того, щоб написати вірш українською.

— І не виникало навіть бажання?
 - Виникало, але цього виявляється мало, тому що вірші, рядки з віршів, з’являються досить спонтанно. Щоб написати зараз вірш українською мовою, то я б мусила зробити це навмисно. Для цього я, можливо, почитаю якісь книжки українською, послухаю українське радіо, українські пісні, щоб трохи влитися в цю українську мову, і тоді, можливо, в мене з’явиться якийсь український вірш.

— Взагалі ви слідкуєте за українськими поетами зараз чи ні? І, на вашу думку, якщо спостерігаєте за ними, — чи з’явилися нові українські цікаві поети за час цієї повномасштабної війни?

— Так, вони весь час з’являються, і завдяки «Смолоскипу». «Смолоспип» їх відкриває, і є ресурси, де я часто заглядаю подивитися, що там нового. Також я нещодавно переклала чеською двадцять віршів двадцяти українських авторок, щоправда, вони будуть надруковані не в Чехії, а в Словаччині. Словацький часопис захотів їх надрукувати. Тобто так, я намагаюся слідкувати.